— Це покарання за те, що я тобі сказала?
— Я теж наговорив досить жахливих речей, — прошепотів він.
— Я не хотіла тебе образити, — вихопилося в мене. — Я говорила більше про себе, а не про тебе.
Різ відповів не відразу:
— А втім, твоя правда. Через це я й ховався. Так, і це справедливо. Але я радий почути, що мою відсутність ти сприймала як покарання.
Мене завжди вражало в Різі його вміння жартувати.
— Що чути з приводу кулі й королев? — запитала я.
— Поки що нічого. Чекаємо, коли королеви дадуть відповідь.
Ми знову замовкли. Я вдивлялася в зірки і… раптом зрозуміла.
— Але ж це ніякі не зірки!
— Так, — сказав Різ, стаючи поруч. — Наші предки вважали їх зірками, тому й назвали свято Зорепадом. Але це душі, які вчиняють щорічну подорож із одних меж до інших. Чому вони обирають цей день і показують себе нам, ніхто досі не знає.
Я відчула його погляд, звернений на мене, і відвела очі від падучих зірок. Його обличчям промайнули їх тіні. Далеко внизу Веларіс святкував Зорепад, але звуки міста майже не долинали сюди — їх заглушала музика й голоси гостей Дому Вітру.
— Їх, певно, сотні, — сказала я, знову звертаючи свій погляд до падучих зірок.
— Тисячі, — виправив мене Різ. — Вони падатимуть до самого світанку. Сподіваюся, що падатимуть. Востаннє, коли я був свідком Зорепаду, їх ставало чимдалі менше.
А потім Амаранта замкнула його в Підгір’ї.
— Що з ними відбувається?
Він повів плечем.
Серце тьохнуло у мене в грудях.
— Хотів би знати. Але попри все вони з’являються.
— Чому?
— А чому щось чогось прагне? Можливо, вони так люблять місця, куди вирушають, що це варто їхніх зусиль. І, може, повертатимуться, поки не залишиться тільки одна зірка. І ця єдина зірка вперто здійснюватиме свої подорожі рік у рік. Мандрувати і сподіватися: якщо повертатися досить часто, колись їй зустрінеться й інша зірка.
Я подивилася на свій келих:
— Це… дуже сумно.
— Згоден.
Рука Різенда лежала на поруччі — близько, якби я набралася мужності торкнутися її.
Умиротворена, суцільна тиша накрила нас. У мене лишалося ще надто багато невисловленого.
Не знаю, скільки минуло часу, але, певне, достатньо, тому що, коли він заговорив знову, я сіпнулася.
— Щороку, коли я був у Підгір’ї й наставав Зорепад, Амаранта вимагала, щоб я… обслуговував її. Усю ніч. Зорепад не є таємницею навіть для сторонніх — і Двір Жахіть виповзає з Кам’яного міста, щоб помилуватися небом. Вона знала… Знала, як багато важить для мене це свято.
Нараз свято зникло.
— Мені шкода. — Це все, що я могла сказати.
— Я витримав усе, повсякчас нагадуючи самому собі, що мої друзі перебувають у безпеці, що Веларіс живе весело і щасливо. Поки в мене це було, ніщо інше не мало значення. Вона могла використовувати моє тіло скільки завгодно. Мені було байдуже.
— Тоді чому ж ти не там, унизу, з ними? — спитала я, намагаючись відсунути якнайдалі весь жах почутого.
— Вони не знають, що вона робила зі мною в Зорепад. І зараз я не хочу, щоб це зіпсувало їм ніч.
— Навряд чи твоя присутність зіпсувала б їм свято. Вони були б щасливі полегшити твій тягар.
— Ти ж так само розраховуєш, що інші тобі допоможуть з твоїми бідами.
Ми дивилися одне на одного, затамувавши дух.
І, напевно, всі ті слова, що я приховувала в собі… Напевно, зараз вони були мені зовсім не потрібні.
Мої пальці торкнулися його руки, теплої, сильної. Він немов чекав, як я поведуся далі. Можливо, на мене подіяло вино, але я погладила його руку.
І коли я до нього розвернулася, щось сліпуче із дзвоном врізалося мені в обличчя. Я відсахнулася, закричала, нахилившись уперед і закриваючи обличчя від світла, яке бачила навіть крізь заплющені очі.
Різ здивовано засміявся.
Сміх.
І коли переконалася, що мої очі на місці, не вивалилися з орбіт, я зашипіла на нього.
— Я могла осліпнути! — вигукнула я і відштовхнула його.
Різ глянув на мене і знову вибухнув сміхом. Справжній сміх, відкритий, радісний і прекрасний.
Я провела по обличчю руками, і, подивившись на них, мало не закричала знову. Блідо-зелене світло — немов крапельки фарби — сяяло, мерехтіло блискітками на моїй долоні.
Заляпана зоряним духом. Я не знала, жахатися мені чи ж то розсміятися. Чи те й те водночас.
Мені захотілося скинути ці цяточки з рук, але Різ піймав мої долоні.
— Не треба, — сказав він, продовжуючи сміятися. — У тебе веснянки сяють.
Мої ніздрі роздулися, і я знову штовхнула його, не подумавши про те, що моя нова сила могла скинути його з балкона. Він міг би скористатися крилами; із цим він впорався б.