— Коли саме завтра ти вирушаєш до Кам’яного міста? — запитав у неї Кассіан досить тихо, і я зрозуміла, що, напевно, час мені йти нагору.
Мор поскребла по дну своєї миски. Швидше за все, тушковане м’ясо приготував Кассіан, тож воно було не таким уже й поганим.
— Після чи до сніданку. Не знаю. Може, у другій половині дня, коли всі вони тільки прокинуться.
Різ був на крок позаду мене, тримаючи миску в руці й жестом запрошуючи мене поставити свою брудну тарілку в раковину. Він повернув голову в бік крутих вузьких сходів у задній частині будинку. Вони були такі завширшки, щоб умістити лише одного іллірійського воїна за раз — іще один захід безпеки, — і я глянула на стіл востаннє, перш ніж піти вгору.
Мор і Кассіан дивились у свої порожні миски, тихо перемовляючись, що ставалося вкрай нечасто.
З кожним кроком нагору я відчувала Різа за спиною, відчувала його жар, припливи й відпливи його сили. І в цьому тісному просторі його запах огортав мене, нездоланно вабив.
Нагорі було темно, місячне світло струменіло лише через маленьке віконце в кінці коридору, проникаючи крізь зазори між сосон навколо будинку. Тут було тільки двоє дверей, і Різ показав на одні з них.
— Ти й Мор можете зайняти цю кімнату сьогодні. Просто скажи їй замовкнути, якщо вона забагато базікатиме.
Звісно, я б не стала цього робити. Якщо їй потрібно буде поговорити, відволіктися й підготуватися до того, що мало відбуватися завтра, я ладна слухати її до світанку.
Він поклав руку на ручку дверей своєї кімнати, проте я притулилася спиною до дерев’яної поверхні своїх.
Було б так легко зробити три кроки, щоб перетнути коридор, пестити руками його груди, торкнутися його прекрасних губ своїми.
Я нервово ковтнула, коли він повернувся до мене. Мені не хотілося думати про те, що це означає. Хай би що це було між нами.
Бо те, що відбувалося, ніколи не було звичайним іще від першої нашої зустрічі на святі Каланмаю. Я не могла піти від нього тоді, коли думала, що він небезпечний, а зараз…
Зрадниця, зрадниця, зрадниця…
Він хотів щось сказати, але я вже ковзнула до своєї кімнати й зачинила за собою двері.
Крижаний дощ стікав сосновими гілками, а я йшла крізь туман, одягнена в іллірійську бойову шкуру, озброєна луком, сагайдаком та ножами, і тремтіла від холоду.
Різ ішов за кілька метрів позаду мене, несучи наші пакунки. Ми полетіли в лісостеп досить далеко, щоб потім заночувати тут. Досить далеко для того, щоб ніхто й ніщо не могло побачити ще один «чудовий вибух полум’я і вдачі», як назвав це Різ. Азріель так і не приніс звісток від моїх сестер про зустріч із королевами, тож у нас був вільний час. Хоча з вигляду Різа цього не можна було сказати, коли він повідомив мені про це вранці. Але принаймні нам не доведеться ночувати просто неба. Різ пообіцяв, що поблизу ми знайдемо заїжджий двір для подорожніх.
Я обернулася до Різа — він плентався за мною. Я одразу завважила його масивні крила.
Мор вирушила в Кам’яне місто ще до того, як я прокинулася. У Кассіана за сніданком був кепський настрій. Такий кепський, що я мерщій проковтнула свою кашу й відразу ж покинула його, поспівчувавши іллірійцям, яким сьогодні доведеться мати з ним справу.
Різ зупинився, нагнавши мене, і навіть серед дерев крізь стіну дощу між нами я побачила, як його брови злетіли догори в мовчазному запитанні — чому я зупинилася. Ми не обговорювали того, що сталося під час Зорепаду, у Дворі Жахіть… і минулої ночі. Я вирішила: нехай це будуть такі собі забавки. Не треба все ускладнювати. Залишити все на рівні фізичного потягу… Ну, здається, це не буде аж такою зрадою.
Я підвела руку, даючи Різу знак зупинитися там, де стоїть. Після вчорашнього я не хотіла, щоб він був занадто близько від мене, бо я могла спалити і його. Або навіть гірше. Він драматично вклонився, а я закотила очі у відповідь, відвернулася від нього й попрямувала до струмка. Мене не полишало бажання спробувати пограти з вогнем Берона. Моїм вогнем.
Я навіть спиною відчувала, як Різ поглинає мене поглядом. Можливо, це проскакувало крізь наш зв’язок, торкалося моєї ментальної стіни. Спалахи його голоду були такі невситимі, що мені треба було докладати неабияких зусиль, щоб зосередитися не на відчутті того, якими були його руки, що пестили мої стегна, притискали мене, а на майбутньому завданні.