Я відчула подив по інший бік власної ментальної стіни й у відповідь засичала й показала непристойний жест через плече, водночас дозволивши своїй стіні трохи впасти.
Невинний флірт мене геть заполонив, пробудивши задоволення, що прокотилося вниз моїм хребтом і опустилося нижче.
Моє обличчя спалахнуло, а під черевиком різко, мов блискавка, тріснув сучок. Я зціпила зуби. Попереду був сірий потік, такий невпинний, що, певно, він живився від вкритих снігом гір, що підносилися високо в небо.
Місце було справді хороше. Запас води, щоб загасити полум’я, якщо раптом надто високо воно вихопиться, багато відкритого простору. Вітер обдував мене, і, коли я розтуляла рота, щоб попросити Різа триматися позаду, ніс мій запах на південь, чимдалі глибше в ліс.
Через шум вітру й ревіння потоку не дивно, що я не почула їх, аж поки вони не оточили мене.
— Фейро.
Я блискавично обернулася, накладаючи стрілу і спрямовуючи вістря туди, звідки пролунав голос.
Четверо охоронців Двору Весни зробили крок з-за дерев позаду мене, немов привиди, озброєні до зубів. Двох із них я знала: Брон і Гарт.
І між ними стояв Люсьєн.
Розділ 47
Якщо тікати, то доведеться або долати бурхливий потік, або наразитися на них. Але ж Люсьєн…
Його руде волосся було зібране на потилиці, і навіть натяку не було на розкішні обладунки — шкіра, мечі, ножі… Він був блідий, його металеве око дивилося на мене.
— Ми полювали на тебе два місяці, — видихнув він, оглядаючи ліс, струмок, небо.
Різ… Котел мене рятуй. Різ був надто далеко позаду.
— Як ти мене знайшов?
Мій упевнений холодний голос був мені не знайомий. Але… вони полювали на мене. Наче я насправді була здобиччю.
Якщо Темлін був тут… У мене похолола кров у жилах, стала холодніша за крижаний дощ, що струменів по моєму обличчю і стікав під одяг.
— Дехто підказав нам, що ти тут, але це була просто удача, що ми зловили твій запах на вітрі. — Люсьєн ступив крок до мене.
Я подалася назад. Між мною й потоком води залишався якийсь метр відстані.
Око Люсьєна злегка розширилося.
— Нам треба мерщій тікати звідси. Темлін… він геть утратив розум. Я відведу тебе просто до…
— Ні! — видихнула я.
Слово прорізало дощ, шум потоку, вітер у соснах.
Четверо охоронців перезирнулися, а тоді подивилися на стрілу, яку я досі тримала націленою на них.
Люсьєн знову окинув мене поглядом.
Тепер він здивовано дивився на мої іллірійські бойові обладунки. На мене, змужнілу, зі здоровим кольором обличчя. І на крицю в моїх очах.
— Фейро, — сказав він, простягаючи руку, — ходімо додому.
Я не зрушила з місця.
— Те місце перестало бути моїм домом того дня, коли ти дозволив йому замкнути мене там.
Люсьєн стиснув губи.
— Це була помилка. Ми припустилися помилки. Він кається в тому, шкодує, що скоїв таке. І я так само.
Він ступив крок до мене, я позадкувала. Зовсім невелика відстань залишилася між мною й водою, що вирувала внизу.
Переді мною постали тренування з Кассіаном, ніби уроки, що він втовкмачував мені в голову щоранку, стали рятівною мережею, що підхопила мене й не дала провалитися в прірву паніки, що зростала. Досить буде Люсьєну торкнутися мене, і він розсіє нас геть. Не далеко — він не надто сильний, але швидкий. Ми будемо далеко, за кілометри звідси, а тоді далі й далі, поки Різ зможе досягти мене. Він знав, що Різ тут.
— Фейро, — благав Люсьєн, зважившись ступити до мене ще крок. Руку він тримав простягнутою.
Моя стріла змінила нахил і націлилася в нього, натягнута тятива лука застогнала.
Я ніколи не усвідомлювала, що, тоді як Люсьєн був навчений як воїн, Кассіан, Азріель, Мор і Різ були Воїнами. Кассіан міг знищити Люсьєна одним ударом.
— Опусти стрілу, — прошепотів Люсьєн, ніби заспокоював дику тварину.
За його спиною четверо охоронців зрушили з місця, заганяючи мене в кут.
Домашня тварина Вищого Лорда, його власність.
— Ні, — видихнула я, — не торкайся мене.
— Ти не розумієш, як ми заплуталися, Фейро. Нам… мені потрібно, щоб ти повернулася додому. Зараз.
Я не хотіла чути цього. Дивлячись на потік внизу, я зважувала свої шанси.
Цей погляд убік дався мені взнаки. Люсьєн кинувся вперед, простягнувши руку. Один дотик — це все, що було потрібно…
Я більше не була домашньою твариною Вищого Лорда.
І, може, час було світу дізнатися, що в мене є ікла.
Палець Люсьєна торкнувся рукава моєї шкіряної куртки. І я стала димом, попелом, ніччю. Світ завмер і зігнувся, і там був Люсьєн, який так повільно прямував туди, де тепер мене не було, бо я обігнула його й помчала до дерев позаду стражників.