— Це моя особиста резиденція, — невимушено повідомив Різ.
Раніше його шкіра була бліда. За час, що ми не бачилися, вона злегка позолотилася.
Я розуміла, звідки взялася блідість. Після п’ятдесяти років майже безвилазного перебування в Підгір’ї його шкіра й не могла бути іншою.
Я вивчала його, відшукуючи бодай якусь ознаку масивних перетинчастих крил, за допомогою яких, за його зізнанням, він любив літати. Проте нічого того не було. Переді мною був чоловік, який із глузливою посмішкою дивився на мене.
І такий звичний мій вираз обличчя…
— Як ти насмілився…
Різ пирхнув.
— Я сумував за цим виразом твого обличчя. — Він підійшов ближче, рухаючись із котячою грацією, підкоряючи мене убивчим поглядом фіалкових очей. — Ласкаво прошу…
— Ласкаво просиш — про що?
Різ завмер зовсім поруч. Руки він тримав у кишенях.
Його тут не огортала темрява, і він попри свою досконалість здавався майже звичайним.
— Ласкаво прошу, якщо потрібно тебе врятувати.
Я напружилася.
— Я ні про що не просила.
Його погляд опустився на мою ліву руку.
Різ раптово схопив її, тихо загарчав і зірвав рукавичку. Його дотик був наче тавро, і я здригнулася, хотіла відступити, але він міцно тримав мене, поки не стягнув обидві рукавички.
— Я чув твої благання врятувати тебе, ти хотіла, щоб хтось вирятував тебе звідти. Я чув, як ти сказала «ні».
— Я нічого не казала.
Він повернув мою оголену руку долонею догори, вивчаючи татуювання, нанесене на ній. Тоді провів пальцем по зіниці на руці. Один раз. Двічі.
— Я чув, як ти сказала це голосно й чітко.
Я вихопила руку.
— Поверни мене назад. Негайно. Я не хочу бути викраденою.
Він повів плечем:
— Невже це не найкраща нагода забрати тебе сюди? Певно, Темлін і не помітив, що ти мала намір відмовити йому перед усім Двором. Тож тепер ти можеш перекласти всю провину на мене.
— Ти покидьок. Ти всім дав зрозуміти, що я… вагаюся.
— Ти дуже вдячна, як то було завжди.
Я насилу спромоглася вдихнути, щоб спитати:
— Чого ти від мене хочеш?
— Чого хочу? Передусім я хочу дістати від тебе подяку. По тому я хочу, щоб ти зняла це огидне вбрання. У тебе в ньому вигляд… — Він скривився. — Вигляд наївної дівчинки, саме такий, якою він і та манірна жриця хотіли б тебе бачити.
— Ти нічогісінько не знаєш ані про мене, ані про когось із нас.
Різ подивився на мене так, ніби усе про всіх знає.
— А Темлін знає? Він питав колись, чому ти щоночі блюєш, чому не можеш перебувати в деяких кімнатах або дивитися на деякі кольори.
Я завмерла. Це було те саме, якби він споглядав мене роздягненою.
— Геть із моєї голови.
Темліну було задосить і своїх кошмарів.
— Навзаєм. — Він відсахнувся на кілька кроків. — Ти гадаєш, що мені приємно щоночі милуватися кошмарами, через які тебе нудить? Ти все посилаєш через цей канал зв’язку, і мені геть не подобається бути глядачем у першому ряду, коли я намагаюся заснути.
— Негідник.
Знову кривий осміх. Я не перепитала, що він мав на увазі, коли казав про наш зв’язок. Не хотіла дарувати йому задоволення бачити свою зацікавленість.
— Отже, іще я хочу від тебе… — мовив він, показуючи на будинок позаду нас. — Це я тобі скажу завтра за сніданком. А зараз пропоную прийняти душ і відпочити.
Він окинув мене поглядом, і знову я вловила в його очах гнів через мою дурнувату сукню і таку саму зачіску.
— Сходи праворуч, твоя кімната за першими дверима, поверхом нижче.
— Не у в’язничній камері? — Напевно, не годилося показувати йому свій острах.
Різ обернувся, скинувши бровою.
— Ти не полонянка, Фейро. Ми уклали угоду, і я дотримуюсь своєї частини. Ти тут моя гостя, яка має привілеї члена моєї сім’ї. Ніхто з моїх підданих не посміє торкнутися тебе, скривдити чи навіть погано подумати про тебе.
Мій язик став важким. Я запитала:
— А де ці піддані?
— Дехто живе тут — у горі, під нами. — Він схилив голову. — Їм заборонено з’являтися тут. За це їх карають на смерть.
Його очі зустрілися з моїми, застиглими й порожніми. Він ніби відчув мої паніку і страх.
— Амаранта була не дуже винахідлива, — сказав він з тихою люттю. — Мій Двір під цією горою завжди навіював страх, і вона вирішила створити його копію, зруйнувавши священну гору в Прифії. Тому справді, це так, під горою є Двір — Двір, куди, як гадає твій Темлін, я віддам тебе. Час від часу я керую ним, але переважно він існує самостійно.