Я зупинилася, і час повернувся до своєї природної швидкості. Люсьєн похитнувся над потоком, зумівши утриматися. Він широко розплющив очі і, розвернувшись, побачив, що я тепер стою позаду його варти. Брон і Гарт здригнулися й відступили від мене.
Тепер біля мене стояв Різенд.
Люсьєн завмер. Я перетворила своє обличчя на крижане дзеркало, таке саме, що й у Різенда — бездушне, — наче була його близнюком.
На Різенді був темний елегантний одяг — без шкіряних обладунків. Випрасуваний красивий одяг… Ще одна зброя. Щоб приховати, який він тренований і сильний, звідки він походить і що любить. Коштовна зброя, варта того, щоб використовувати магію, — навіть якщо це наразить нас на небезпеку бути викритими. Крила він сховав.
— Малюку Люсьєне, — промуркотів Різ. — Хіба Леді Двору Осені ніколи не розповідала тобі, що, коли жінка говорить ні, то вона саме це має на увазі?
— Дурень! — загарчав Люсьєн, пронісшись повз охоронців, але не наважуючись доторкнутися до зброї. — Ти брудний дурень, хвойда!
Я загарчала.
Очі Люсьєна ковзнули по мені, і він запитав з тихим жахом:
— Що ти зробила, Фейро?
— Більше не намагайся шукати мене, — сказала я м’яко.
— Він ніколи не припинить шукати тебе. Не припинить чекати твого повернення додому.
Слова боляче вдарили мене, на що й розраховував Люсьєн. Це, певне, було написано на моєму обличчі, тому що він натиснув:
— Що він з тобою зробив? Він захопив твій розум.
— Досить, — урвав Різ, трохи нахиливши голову зі звичайною м’якістю. — У нас із Фейрою багато роботи. Повертайтеся у свої землі, бо я надішлю ваші голови як нагадування моєму старому другові про те, що відбувається, коли лакеї Двору Весни ступають на мою територію.
Крижаний дощ затікав за комір, стікав по спині.
Люсьєн був блідий.
— Твій верх, як ти й хотіла, Фейро, — а тепер ходімо додому, — наполегливо мовив він.
— Я не дитина, що грає в ігри, — процідила я крізь зуби.
Вони бачили мене такою, яка потребує няньок, пояснень, захисту.
— Обережніше, Люсьєне, — мовив Різенд. — Або люба тобі Фейра відішле тебе назад пошматованим.
— Ми не вороги тобі, Фейро, — благав Люсьєн. — Аянта геть відбігла рук, але це не означає, що ти повинна здатися.
— Це ти здався, — видихнула я.
Я відчула, що навіть Різ завмер від моїх слів.
— Це ти відмовився від мене, — сказала я трохи голосніше. — Ти був моїм другом. І ти вибрав його — вибрав коритися йому. А ти ж бачив, що коїться зі мною від його наказів і правил. Ти ж бачив, як мені від усього того зле.
— Ти навіть не уявляєш, які хиткі були ті перші кілька місяців! — гаркнув Люсьєн. — Нам потрібно було представити єдиний, слухняний наказам фронт, і я мав бути прикладом, якому наслідують усі інші в нашому Дворі.
— Ти бачив, що зі мною коїться. Але надто боявся його, тому не хотів нічим мені зарадити.
Це був страх. Люсьєн суперечив Темліну, але лише до певного моменту. І зрештою завжди поступався.
— Я благала тебе, — мовила я, і слова мої були гострі. Я задихалася, мені бракувало повітря. — Скільки разів я просила тебе допомогти мені, витягнути мене з дому бодай на годину. А ти або кидав мене на самоті, або заштовхував до кімнати з Аянтою, або наказував терпіти!
Люсьєн тихо спитав:
— Напевно, Двір Ночі став для тебе кращим за наш?
Я згадала, що мала відчувати у Дворі Ночі. Те, про що Люсьєн та інші не повинні були ніколи дізнатися, навіть якби на кону було моє життя.
І я б віддала це, щоб убезпечити Веларіс, щоб Мор, і Амрен, і Кассіан, і Азріель, і… Різ були в безпеці.
Я відповіла Люсьєну низьким і спокійним голосом, страшним, як довгі кігті, що видобулися з кінчиків моїх пальців, страхітливим, як важкі клинки, що висіли в мене за спиною:
— Люсьєне, коли ти стільки часу замкнений у темряві, темрява поглинає тебе.
Своєю ментальною стіною я відчула подив і диявольське захоплення, побачивши темні перетинчасті крила, які, я знала, розкрилися за моїми плечима. Кожен крижаний поцілунок дощу обсипав мене морозом. Чутливі, вони такі чутливі, ці іллірійські крила.
Люсьєн позадкував.
— Що ти з собою зробила?
Я злегка посміхнулася.
— Смертна дівчина, яку ти знав, померла в Підгір’ї. У своєму безсмерті я не стану домашньою тваринкою Вищого Лорда.
Люсьєн похитав головою.
— Фейро…
— Скажи Темліну, — ледь промовила я, згадавши його ім’я й те, що він зробив із Різом та його родиною, — що в разі, якщо він пошле ще кого-небудь у ці землі, я вистежу кожного з вас. І продемонструю, чого саме мене навчила темрява.