Але Різ ніколи б не заплющив очі на те, що зі мною відбувається, ніколи б не був таким зарозумілим деспотом, зосередженим на лише на собі.
Він зрозумів Аянту, щойно зустрівшись із нею. І він розумів, як це — бути в полоні, бути безпорадним і щодня долати жах, у якому опинився.
Я полюбила Вищого Лорда, який дав мені комфорт, безпеку, дбав, щоб я була нагодована, показав дива Прифії; я полюбила його за те, що він подарував мені волю, можливість малювати. Може, якась частина мене завжди піклуватиметься про нього, але… Амаранта зламала нас обох. Або ж зламала мене так, що нова я більше не відповідала тому, ким є він.
І я зможу це відпустити. Зможу прийняти це. Може, мені якийсь час буде складно, але, можливо, потім стане краще.
Кроки Різа були майже безшумні, їх видавав лише скрип дерев’яних сходів. Я підвелася, щоб відчинити двері, перш ніж він постукав. Він стояв із тацею в руках, на якій я завважила дві сервіровані тарілки, два келихи і пляшку вина.
— Це так пахтить тушковане м’ясо?
Я вдихнула запах, відсторонилася і зачинила за собою двері, поки він ставив тацю на ліжко. Тут не було навіть місця для столу.
— Тушкований кролик, якщо вірити кухарю.
— Міг би й не уточнювати, — сказала я, і Різ усміхнувся.
Від цієї усмішки в мене тьохнуло серце, унизу живота щось напружилося, і я відвела погляд, сідаючи дуже обережно, щоб не перевернути тацю. Я відкрила кришку верхньої посудини. Дві тарілки з рагу.
— Що там знизу?
— М’ясний пиріг. Я не наважився спитати, яке в ньому м’ясо. — Я поглянула на нього, але він із сумкою в руці вже пробирався до шафи навколо ліжка.
— Їж, — сказав він, — а я переодягнусь.
Він змок до нитки й, певне, змерз і стомився.
— Треба було спочатку переодягнутися, а тоді вже йти вниз.
Я взяла ложку й перемішала рагу, вдихаючи теплу пару й гріючи в ній своє змерзле обличчя.
Кімнату наповнили звуки мокрого одягу, що його стягував із себе Різ. Я намагалася не думати про його голі засмаглі груди в татуюваннях. І тугі м’язи.
— Ти ж у нас тренувалася весь день. Добути тобі гарячу вечерю — це найменше, що я міг зробити.
Я скуштувала принесену страву. Прісне, але їстівне і, найголовніше, гаряче. Я їла в тиші, слухаючи шурхіт одягу й намагаючись думати про що завгодно — крижані ванни, заражені рани, грибок на пальцях ніг — про все, крім його оголеного тіла, що було так близько… і ліжка, на якому я сиділа.
Я налила в келихи вина.
Врешті-решт Різ протиснувся між кутом ліжка й стіною. Крила він щільно притиснув до тіла. На ньому були вільного крою тонкі шаровари й обтисла сорочка — на вигляд з найніжнішої бавовни.
— Як ти примудрився надіти її, не сховавши крила? — спитала я, спостерігаючи за тим, як він їсть своє рагу.
— Задня частина сорочки виконана з половинок, які застібаються на приховані ґудзики. Але за нормальних обставин я використовую магію.
— Тож ти постійно використовуєш забагато магії.
Він усміхнувся.
— Це допомагає мені зняти напруження. Магію потрібно випускати, вивільняти її, бо сила буде накопичуватися, що може звести з розуму. Ось чому ми називаємо іллірійські камені Сифонами — вони допомагають звузити потік сили й позбавитися її в разі необхідності.
— Невже справді можна збожеволіти? — Я відставила порожню тарілку й узялася за м’ясний пиріг.
— Так, справді можна збожеволіти. Принаймні, мене так попередили. Проте я її відчуваю, цю важкість, якщо надто довго не вивільняю свою силу.
— Це нестерпно.
— Усе має свою ціну, Фейро, — сказав він. — Якщо вміння захистити свій народ полягає в умінні боротися із цією силою, я не заперечую. Амрен мені достатньо розказала про те, як контролювати її, і навчила приборкувати цю силу. Я величезний боржник Амрен. До речі, вона охороняє місто, поки нас немає.
Усі навколо нього володіли могутньою силою. А я… Я була просто дивним гібридом. Більше неприємностей, ніж користі від мене.
— Це не так, — заперечив він.
— Не читай моїх думок.
— Я й не читаю, ти просто іноді кричиш їх через зв’язок. І, крім того, зазвичай усе написано в тебе на обличчі, якщо, звісно, знати, куди дивитися. Через що твій виступ перед Люсьєном сьогодні ще більше мене вразив.
Він відклав убік рагу, а я закінчила з м’ясним пирогом і сковзнула назад, на подушки, тримаючи бокал вина в змерзлих долонях. Попиваючи, я дивилася, як він їсть.
— Гадав, що я піду з ним?
Він припинив їсти, завмер, а потім відклав виделку.
— Я чув кожне ваше слово і знав, що ти зможеш подбати про себе, утім… — Він повернувся до пирога, проковтнувши шматок, перш ніж повести далі: — Але все ж таки я вирішив для себе тієї миті, що, коли ти приймеш його руку, то я знайду спосіб жити із цим. Це буде твій вибір.