— Ванна, ні? — запитав він.
Я вся зіщулилася, почувши про брудну смердючу вбиральню поверхом нижче. Навіть нужду справити там було огидно.
— Краще помитися в струмку, — відповіла я і зробила зусилля, щоб відігнати тривожне передчуття.
Різ засміявся низьким голосом і вибрався з ліжка.
— Тоді ходімо звідси.
На секунду я подумала, що мені наснилося те, що сталося минулої ночі. Однак легкий приємний біль між моїми ногами був достеменним підтвердженням того, що сталося між нами. Але…
Може, краще було вдавати, що нічого не сталося.
Альтернатива могла б стати неабияк обтяжливою для мене.
Ми летіли майже весь день уздовж порослих лісами степів, що плавно переходили в Іллірійські гори. Ми не говорили про минулу ніч. Майже не говорили.
Знову галявина. Ще один день тренувань. Знову я вчуся розсіюватися, закликати крила, вогонь, лід і воду, а тепер ще й вітер. Вітер і легкий бриз, що овівають долини й пшеничні поля Двору Дня, а потім здувають снігові шапки з найвищих гір.
Я майже відчувала слова, що їх він був готовий сказати. Щоразу, коли зупинялася перепочити, я ловила на собі його погляд, бачила, як він уже розтуляє рота… І знову його стуляє.
Насувалися хмари, почався дощ, ставало дедалі холодніше. Нам довелося залишитися в лісі до вечора, і я занепокоїлася, що в цих нетрях можуть чаїтися якісь звірі.
Сонце вже сідало, коли Різ підхопив мене й підняв у небеса.
Були лише вітер, тепло й шелест крил Різенда.
— Що там? — врешті наважилася запитати я.
Його увага залишалася прикутою до темних сосон, що проносилися внизу. Він відповів:
— Є ще одна історія, яку мені треба розповісти тобі.
Я чекала. Але більше він нічого не сказав.
Я торкнулася долонею його щоки — перший інтимний дотик за весь день. Шкіра його була така холодна, а дивився він на мене очима, сповненими суму.
— Я не піду — ні, не від тебе, — тихо присягнулася я.
Його погляд потеплішав.
— Фейро…
І раптом він заревів від болю, його тіло зігнулося.
Крізь наш із ним зв’язок я відчула його біль, відчула, як його засліпило, відчула, як крізь наші ментальні стіни прорвався цей біль. Його тіло здригнулося від десятка стріл, випущених стрілками, що таїлися за деревами.
Ми впали.
Різ схопив мене, спробував розсіяти нас за допомогою магії, що купчилася навколо темною хмарою й… не зміг.
Він не зміг зробити це, тому що був вражений ясеневими стрілами. Його крила проколоті. Нас вистежили… Ту дрібку магії, що він використовував учора, щоб протистояти Люсьєну, якимось чином відстежили і знайшли нас, хоча ми й відлетіли вже так далеко…
Знову стріли…
Різ вивільнив силу.
Занадто пізно.
Стріли порвали його крила. Поранили ноги.
Здається, я кричала. Не через страх падіння, а через нього, вид його крові й зелений відблиск, що покривав стріли. Не просто ясен… а ще й отрута…
Темний вітер — магія Різа — вдарив у мене з неймовірною силою й відкинув далеко-далеко. Я падала, кружляючи й перекидаючись у повітрі, там, де разючі стріли були не страшні мені…
Гнівний крик Різа пробудив ліс, гори за ним. Птахи, наче темні хвилі, піднімалися в небо, шукаючи порятунку від грізного крику.
Я врізалася в густу крону дерева, тіло зіщулилося в агонії під натиском стовбура, соснових голок і листя. Я падала вниз, вниз…
Сконцентруйся, сконцентруйся, сконцентруйся.
Я створила хвилю стисненого повітря, яка одного разу захистила мене від гніву Темліна. І кинула її вниз, ніби мережу.
Я вдарилася об таку тверду стіну, що дивом не зламала праву руку.
Зате… я припинила падати вниз через гілки.
У темряві за десять метрів унизу землю ледь було видно.
Я не дуже довіряла своєму щиту, довго він моєї ваги не втримає.
Я поповзла по ньому, намагаючись не дивитися вниз, і подолала ще кілька метрів, стрибнувши на широку гілку сосни поряд. Протиснувшись крізь гілля, я вхопилася за стовбур, хрипіла від болю й намагалася не звертати уваги ані на цей біль, ані на бажання спуститися й відчути тверду землю під ногами.
Я дослухалася, намагаючись почути Різа, ляскання його крил, його гарчання. Нічого.
Ні сліду лучників, у руки яких він упав. Лучників, від яких він мене відкинув далеко як міг. Тремтячи, я встромила нігті в кору і знову прислухалася.
Ясеневі стріли. Отруєні ясеневі стріли.
У лісі стало ще темніше, дерева ніби стиснулися, перетворюючись на темні скелети. Навіть птахи замовкли.
Я вдивлялася в долоню, в око, виведене на ній у вигляді татуювання, і наосліп послала думку, спрямовуючи її через наш зв’язок: «Де ти? Скажи мені, і я прийду до тебе. Я знайду тебе».