Може, вони і вміли добре ховати кінці, але я вистежувала ще краще…
Я продовжила полювання, читаючи сліди. Ясенева стріла тепер лежала на тятиві.
Його забрала група не менша за дві дюжини осіб, але під час самої атаки їх було більше. Решта розсіялася, залишивши невелику групу, щоб відтягнути його до гір, туди, де хтось напевно чекав його.
Вони рухалися швидко. Заглиблюючись чимдалі в ліс, туди, де вимальовувалися обриси гігантських піків Іллірійських гір, що височіли за лісом. Його кров утворила слід по всьому шляху.
Він живий, кричала мені ця кров. Він був живий. Однак те, що рани не припиняли кровоточити, означало, що вони продовжували коїти щось лихе.
Я вбила охоронця Темліна лише однією такою стрілою, випущеною в потрібне місце. Намагалася не думати про те, що може зробити шквал таких стріл. Знову згадала сповнене болю ревіння Різа.
І крізь пекучу й нещадну лють, що не вщухала ні на мить, я вирішила: якщо Різ мертвий, якщо він смертельно поранений, мені все одно, хто вони й чому скоїли з ним це. Вони всі мерці.
Частина слідів відокремилася від основної групи — напевно, то була розвідка для пошуку місця для ночівлі. Я стала розсіюватися повільніше, коротшими переходами, ретельніше вивчаючи сліди. Вони розділилися на дві групи, намагаючись збити зі сліду. Запах Різа був в обох групах.
Отже, вони взяли із собою щось із його одягу. Бо знали, що я їх переслідуватиму, бачили мене з ним. Знали, що я прийду за ним. Пастка — швидше за все, це пастка.
Я зупинилася на високій гілці, з якої добре було видно місце, де розійшлися обидві групи. Роззирнулася. Одна група попростувала до гір. Друга пішла паралельно їм, але на певній відстані.
Гори були територією іллірійців — у горах вони могли натрапити на патруль. І вирішили: мені нізащо не спаде на думку, що вони ризикнуть сунутися туди. Вважатиму, що вони триматимуться лісу, який не охороняють патрулі.
Я зважила всі варіанти, принюхалася до слідів обох груп.
Вони не врахували ще один запах, який вказав мені правильний шлях. Запах, переплетений із запахом Різа.
Я не дозволила собі міркувати про це, швидше вітру розсіюючись по сліду, що вів до гір. Не дозволила собі думати про те, що мій запах залишився на Різі, сплівся з його власним після минулої ночі. Він переодягнувся вранці… але запах на його тілі… Мій запах залишився на ньому всюди, він не змив його, адже ми не мали можливості прийняти ванну.
Отже, я пішла за цією групою. Переслідуючи власний запах. І коли в Підгір’ї з’явилася вузька печера з ледь помітним відблиском вогню, розведеним у її надрах, я зупинилася.
Почувся звук удару батогом.
У мене з голови випарувалися всі слова, думки й почуття. Знову удар… Іще один.
Я закинула лук на плече й витягла із сагайдака ще одну ясеневу стрілу.
Мені не треба було багато часу, щоб зв’язати їх докупи, так, щоб один наконечник виблискував з кожного боку. Так само я вчинила й зі ще двома стрілами. І коли я закінчила, коли подивилася на свої саморобні кинджали, що тримала в кожній руці, коли звук удару батогом повторився ще раз, я розсіялася всередину печери.
Вони вибрали печеру з вузьким входом, що переходив у широкий звивистий тунель, розбивши табір за поворотом, щоб їх не видавало світло.
Розвідники біля входу — двоє вищих Фе, яких я не знала, в обладунках і озброєні, але без відзнак — не помітили мене, коли я пройшла повз них.
Ще двоє охороняли внутрішній прохід, дивлячись на тих, що вартували на вході. Я з’явилася і зникла раніше, ніж вони помітили мою присутність. Повернула за ріг, з’являючись і зникаючи в часі і спотворюючи його. Світло засліпило мої пристосовані до темряви очі. Я знову їх умить змінила, розсіявшись повз іще двох охоронців.
І коли я побачила чотирьох людей, що перебували в печері, побачила крихітне багаття й те, що вони встигли зробити з Різом, я натиснула на наш ментальний зв’язок і мало не заплакала, відчувши адамантову стіну… Але за нею нічого не було. Сама лиш тиша.
Вони закували його в дивні кайдани з блакитного каменю. Ці ланцюги утримували його руки, розведені на два боки й прикуті до стіни печери. Його тіло висіло над підлогою, спина перетворилася на закривавлений шматок м’яса. А його крила…
Вони залишили в його крилах стріли з ясена… Сім стріл.
Різ висів спиною до мене. І тільки з того, як кровоточили його рани, я зрозуміла, що він іще живий.
Цього було досить, щоб я вибухнула.
Я розсіялася до двох воїнів, що стискали однакові батоги.
Я розпорола цим двом горло ясеневими стрілами, встромивши їх глибоко й люто. Так само, як робила це сотні разів під час полювання. Інші заволали. Один, потім другий — і вони вже лежать на землі, батоги мляво випали з їхніх рук. Раніше, ніж інші встигли відреагувати, я розсіялася до тих, що були ближче до мене.