З них юшила кров.
Розсіялася — і вдарила; розсіялася — і вдарила.
Його крила… Його прекрасні могутні крила…
Прибігли охоронці з переднього тунелю. Вони померли останніми.
І кров, що вкривала зараз мої руки, викликала в мене зовсім інші почуття, ніж тоді, в Підгір’ї. Ця кров… цією кров’ю я впивалася. Кров за кров. Кров за кожну пролиту ними краплю крові Різа.
Тиша розлилася в печері, коли відкотилася остання луна їхніх криків. І я розсіялася просто перед Різом, засовуючи закривавлені кинджали з ясена собі за пояс. Я обхопила його обличчя руками. Бліде, яке ж воно мертвотно-бліде.
Але він розплющив очі, зовсім трохи, самі щілинки, і застогнав.
Я мовчки кинулася до ланцюгів, якими він був скутий, намагаючись не помічати кривавих відбитків своїх рук на його тілі. Кайдани були крижані — навіть гірше. Вони уособлювали зло. Я відігнала біль, слабкість і дивне відчуття, що виникло від дотику до них, яке скувало мій хребет, і відімкнула замки на кайданах, звільняючи його.
Його коліна вдарилися об камінь печери, і я вся стиснулася, але підбігла до другої руки, досі закутої і простягнутої вгору. Кров текла по його спині, грудях, накопичуючись у складках його м’язів.
— Різе, — видихнула я й мало не впала на коліна, відчувши слабкий проблиск його по той бік ментальних стін.
Біль і виснаження звузили нескінченний щит до товщини віконного скла. Його крила, пронизані стрілами, лежали розпластані й так жахливо пошкоджені, що я здригнулася.
— Різе… Різе, ми повинні розсіятися додому…
Його очі знову ледь розплющилися, і він важко видихнув:
— Не можу.
Що ж це за отрута була на стрілах, що його магія… його сила…
Але ми не могли залишатися тут, другий загін зовсім поряд.
— Тримайся, — сказала я, взявши його за руку, і жбурнула нас у ніч і серпанок.
Розсіюватися було так важко, немов уся його вага, уся його міць і сила тягнули мене назад. Це було немов продиратися крізь трясовину, але я сконцентрувалася на лісі, порослій мохом печері, яку помітила раніше, того дня, коли пила зі струмка, сфокусувалася на печері на березі річки. Я заглянула в неї тоді й не побачила нічого, крім опалого листя. Місце було вологе, але надійне. Це краще, ніж залишатися на видноті… і це був наш єдиний варіант.
Кожна миля коштувала мені неймовірних зусиль. Але я міцно стискала його руку, жахаючись думки: якщо відпущу його, то втрачу десь, де більше не зможу його відшукати, і…
Нарешті ми опинилися там, у тій печері, і Різ задихнувся від болю, коли ми врізалися в мокру холодну кам’яну підлогу.
— Різе, — благала я, спотикаючись у темряві.
Вона була непроникна, але з усіма цими тваринами, що нишпорять у лісі, я не насмілилася розпалити вогонь…
А він так змерз… і стікав кров’ю.
Я змусила свої очі знову змінитися, і в мене перехопило дух, коли я розгледіла його рани. Рубці від батога на його спині досі кровоточили, але крила…
«Я повинна витягнути стріли…»
Він знову застогнав, спершись руками на підлогу. Бачити його не здатним навіть відпустити єхидну репліку або посміхнутися в своїй іронічній манері…
Я наблизилася до крила.
— Буде боляче. — Я стиснула щелепи, оглядаючи понівечену прекрасну мембрану. Доведеться переламати стріли навпіл і витягнути обидва кінці…
Ні… не переламати. А розпиляти їх обережно, м’яко, без поспіху, щоб дрібні гострі уламки не завдали ще більшої шкоди. Хто знає, що може трапитися, якщо в тілі залишиться скалка з ясена?
— Зроби це, — прошепотів він хрипким голосом.
Усього було сім стріл: три в одному крилі й чотири в другому. З якоїсь причини вони дістали ті стріли, якими прокололи йому ноги — і тепер рани вже майже припинили кровоточити.
Кров капала на підлогу.
Я витягла ніж, який завжди носила на стегні, оглянула отвір рани і обережно взялася за стрілу. Він зашипів. Я завмерла.
— Давай, — повторив Різ.
Кісточки його пальців побіліли, коли він стиснув їх у кулаки на підлозі.
Я опустила гострий край ножа на древко й почала обережно пиляти. Залиті кров’ю м’язи на спині Різа сіпнулися й напружилися, його дихання стало швидким і нерівним. Занадто повільно… я просувалася дуже повільно.
Але якщо поспішити, я можу поранити його ще сильніше, пошкодити чутливі крила…
— Знаєш, — сказала я, перекриваючи звук ножа, — одного разу влітку, коли мені було сімнадцять, Елейн купила мені трохи фарби. У нас було достатньо грошей, щоб купити щось зайве, і вона купила мені й Несті подарунки. Їй забракло на всю палітру, але вона купила мені червону, синю і жовту фарбу. І я використовувала їх до останньої краплі, розтягуючи як могла, і розмалювала все в будинку…