Він різко втягнув повітря, і я нарешті закінчила розпилювати стрілу. Не попереджаючи його, я витягла обрубки древка м’яким рухом.
Він вилаявся, його тіло напружилося, кров бризнула з рани й зупинилася.
Я ледь не зітхнула з полегшенням. І перейшла до наступної стріли.
— Я розмалювала стіл, шухляди, одвірок… І у нас був старий чорний комод у спальні… По одній висувній шухляді для кожної з нас. Усе одно одягу було небагато.
З другою стрілою я впоралася швидше, і Різ внутрішньо приготувався, коли я витягла її. Кров потекла сильніше й зупинилася. Тепер третя стріла.
— Я намалювала квіти для Елейн на її шухляді, — вела далі я, розпилюючи древко. — Маленькі троянди, бегонії, іриси. Для Нести… — Уламок стріли впав на підлогу, і я вийняла другу половинку.
Я дивилася, як кров полилася й зупинилася… Дивилася, як він повільно опустив крило до землі, його тіло тремтіло.
— Для Нести, — сказала я, перемістившись до другого крила, — я намалювала спалахи вогню. Вона завжди злилася, завжди палала. Гадаю, Неста й Амрен легко б подружилися. Мені здається, що попри її характер їй би сподобався Веларіс. І, думаю, Елейн… Елейн він теж сподобався б. Хоча, можливо, вона трималася б ближче до Азріеля, просто щоб відчувати себе впевненіше і спокійніше.
Я усміхнулася від цієї думки — уявляючи, який милий вигляд вони мали б разом. Якщо, звісно, войовничий Азріель перестане таємно впадати за Мор. У чому я сумніваюся. Азріель любитиме Мор, поки не перетвориться на шепіт темряви серед зірок.
Я покінчила з четвертою стрілою і взялася за п’яту.
Голос Різа пролунав хрипко, коли він запитав, дивлячись у підлогу:
— Що ти намалювала для себе?
Я вийняла п’яту й перейшла до шостої, перш ніж відповісти:
— Я намалювала нічне небо.
Він завмер. Я повела далі:
— Я намалювала зірки й місяць, і хмари, і нескінченне темне небо. — Я закінчила з шостою стрілою і, розпилюючи сьому, додала: — Ніколи не розуміла чому. Я зрідка виходила ночами… Найчастіше була занадто втомлена після полювання й засинала. Але тепер я думаю… — Я витягла сьому, останню стрілу. — Питаю себе: може, якась частина мене знала тоді, що на мене чекає попереду? Що я ніколи не стану милою садівницею і не палатиму, як вогонь, — але стану спокійною і незламною, і багатогранною, як сама ніч. Буду прекрасною для тих, хто знає, куди дивитися, але якщо ніхто не схоче поглянути на мене, а лише боятиметься… Що ж, мені буде байдуже. Гадаю, що попри весь свій розпач і безвихідь ніколи не була по-справжньому сама. Що завжди шукала це місце… шукала всіх вас.
Кров зупинилася, і друге крило втомлено опустилося на підлогу. Дуже повільно, але рани на його спині стали рубцюватися. Я обійшла навколо його схиленого тіла, рук, що вчепилися в камені, і опустилася на коліна.
Він підвів голову. Очі сповнені болю, безкровні губи.
— Ти врятувала мене, — прошепотів він надтріснутим голосом.
— Розкажеш, хто це був, пізніше.
— Засідка, — усе одно сказав Різ, вдивляючись у моє обличчя, перевіряючи, чи я не поранена. — Солдати Гайберну, озброєні ланцюгами від самого короля, щоб знищити мою силу. Швидше за все, вони відстежили магію, яку я використовував учора… Мені шкода.
Він уривчасто говорив. Я пригладила рукою його чорне волосся. Ось чому він не міг використовувати наш зв’язок, не відгукувався на мій уявний заклик.
— Відпочинь, — прошепотіла я й потягнулася, щоб дістати ковдру з похідної сумки. Він зловив моє зап’ястя, перш ніж я піднялася. Його вії опустилися — свідомість стрімко покидала його. Занадто швидко і важко.
— Я теж шукав тебе, — прошепотів Різ.
І втратив свідомість.
Розділ 50
Я спала поруч із ним, зігріваючи як могла. Віддаючи своє тепло, я всю ніч стежила за входом до печери. У лісі нишпорили чудовиська, і їхнє гарчання й шипіння почало вщухати, тільки коли стали помітні сірі відблиски світанку.
Ранкове світло забарвило стіни печери, але Різ досі не прийшов до тями, його шкіра була липка. Я оглянула його рани — вони лише трохи затягнулися, і з них сочилася масляниста рідина.
Поклавши руку йому на чоло, я відчула сильний жар і вилаялася.