Якби я шукала способу уникнути незручності й чуток, єдиним виходом було б знайти справжнього судженого.
Я не була брехливою зрадницею. Ні. Навіть якщо… Навіть якщо Різ знав про те, що я його суджена, від самого початку.
Коли я ділила ліжко з Темліном ці довгі місяці, Різ знав, що я з ним, і не сказав нічого. Або ж йому було байдуже.
Може, не хотів цього зв’язку, може, сподівався на те, що він зникне.
Тоді я нічого не була винна Різу, мені не було за що вибачатися. Але він знав, що я погано відреагую, що це зашкодить мені більше, ніж допоможе.
А що, якби я знала? Якби знала, що я суджена Різенда, поки любила Темліна? Це не виправдовувало його за те, що він не сказав мені. Не виправдовувало його за ті тижні, коли я звинувачувала й ненавиділа себе за те, що так сильно його хотіла, коли він повинен був сказати мені. Але тепер я зрозуміла його.
Я вимила посуд, прибрала крихти з невеликого обіднього столу між кухнею і простором, що правив за вітальню, і вмостилася в ліжку.
Ще минулої ночі я лежала, скрутившись поруч із ним, і лічила його вдихи й видихи, щоб переконатися, що вони раптом не урвуться. Позаминулої ночі я була з ним, і його пальці були між моїх ніг, відчувала його язик у роті. А зараз… Попри те що в будинку було тепло, простирадла залишалися холодними. Ліжко було величезне — і порожнє.
Через невелике вікно я дивилася, як вкрита снігом земля світиться під голубуватим місячним сяйвом. Вітер загрозливо стогнав, піднімаючи прекрасні блискучі сніжинки.
Я думала, чи сказала йому Мор, де я.
Суджений. Мій суджений.
Я прокинулася від сліпучого сонячного світла, що відбивалося від снігу, і, мружачись, проклинала себе за те, що не закрила фіранки звечора. Мені треба було якусь мить подумати, щоб згадати, де я й чому перебуваю в цьому ізольованому будиночку глибоко в горах… Насправді я не знала, що це за гори.
Різ згадував своє улюблене усамітнене місце, яке Мор і Амрен якось спалили вщент у запалі бою. Я замислилася, чи це те саме місце, відбудоване заново. Усе тут було комфортне і стареньке, але у відносно доброму стані.
Мор і Амрен знали. Не знаю, чи я ненавиділа їх за це.
Звісно, Різ наказав їм мовчати, і вони поважають його бажання, але…
Я застелила ліжко, приготувала сніданок, помила посуд, а потім задумливо стала в центрі вітальні.
Я втекла. Саме цього й очікував Різ, як одного разу я сама йому сказала, що будь-хто при здоровому глузді втік би від нього. Як боягузка, як дурепа, я залишила його пораненого в холодній багнюці.
Втекла від нього, хоча за день до цього сказала, що не полишу його.
Я просила чесності, але щойно зустріла найперше випробування, навіть не дозволила йому проявити її. Я навіть не вислухала його.
Ти бачиш мене.
Я відмовлялася бачити його. Можливо, я відмовлялася бачити те, що було просто мене.
Я пішла. І, напевно… не мусила чинити так.
Того ж таки дня мене спіткала нудьга.
Жахлива, невблаганна нудьга. Спасибі, що я у приміщенні, доки сніг повільно тане під теплими променями м’якого весняного дня. Залишалося тільки слухати нескінченний капіж.
Знічев’я в мене пробудилася цікавість. І, коли я обстежила всі шафи й полиці обох спалень (де знайшла одяг, старі шматки стрічок, ножі та зброю, заховані й перемішані з іншими речами, ніби хтось поклав їх усередину й забув там), усі кухонні шухлядки (там знайшла їжу, каструлі та пательні, забруднену книгу рецептів) і вітальню (знайшлися ковдри, кілька книжок і ще більше зброї — всюди), зайшла до комори.
Як для місця відпочинку Вищого Лорда цей будинок був… незвичним, занадто простим. Він був облаштований турботливо, але речі були повсякденні, ніякої розкоші. Ніби це було місце для душі, куди Різ та його близькі могли прийти, упасти на ліжко або диван і не вдавати із себе когось іще, а лише сперечатися через те, чия черга готувати, полювати або наводити в будинку лад…
Родина.
Весь цей будинок наповнював мене внутрішнім теплом сім’ї, якої, власне, у мене ніколи й не було, на яку я і сподіватися не могла. Перестала сподіватися, змирившись із етикетом і формальностями життя в маєтку Темліна. З роллю символу для зломленого народу, з роллю золотого ідола й маріонетки Вищої Жриці.
Я відчинила двері, і на мене війнуло холодом, але свічки майже миттєво спалахнули й зігріли простір навколо завдяки магії, що робила будинок таким гостинним. На полицях не було пилу (напевно, завдяки тій самій магії), вдосталь було їжі, книжок, спортивного обладнання, згортків, мотузок і, на диво, зброї. Я навела лад у цих артефактах пригод минулого й майбутнього. І так занурилася в це, що майже пройшла повз…