Пів дюжини банок із фарбою.
Папір і кілька полотен. Старі, забруднені фарбою пензлі. Достоту хтось полінувався їх почистити.
Там було багато іншого художнього приладдя: пастель, акварелі, щось схоже на вугілля для начерків, але… Я глянула на фарбу, пензлі.
Хто з них міг користуватися всім цим, стирчати тут, як і я, або, навпаки, насолоджуватись вихідними разом з іншими?
Я переконала себе в тому, що мої руки тремтять від холоду, а не через те, що вперше за тривалий час я відкриваю кришку банки з фарбою.
Іще свіжа. Можливо, завдяки магії.
Я глянула на темну рідину, що виблискувала в банці: синя.
І почала збирати інше приладдя.
Я малювала весь день. А потім, коли сіло сонце, і всю ніч.
Коли вимила обличчя, руки, шию, місяць уже зник, і я кинулася в ліжко, навіть не перевдягнувшись. За мить я вже спала.
Прокинулася з пензлем у руці, коли весняне сонце ще не встало й не змусило сніг на горах танути.
Я зупинялася, тільки щоб поїсти. Сонце знову сіло, щоб відпочити від своєї роботи, коли я почула стукіт у передні двері.
Мій кремовий светр, вимазаний у фарбі, був геть зіпсований. Я застигла.
Знову стукіт, легкий, але наполегливий.
— Будь ласка, ти там жива? — почулося за дверима.
Я не знаю, було це полегшення чи розчарування, що я відчула, відчинивши двері й побачивши Мор, яка видихала хмаринки пари у свої змерзлі руки.
Вона подивилася на фарбу на моїх руках, у волоссі, а тоді на пензель у мене в руці.
А потім на те, що я зробила.
Мор увійшла в дім з морозної весняної ночі й тихо присвиснула, зачинивши двері.
— Тобі було що робити.
Я розфарбувала ледь не всі поверхні у вітальні.
Не просто широкі мазки, а прикраси — маленькі зображення. Деякі з них були дуже прості: низка бурульок, що звисали в проході.
Спочатку вони танули під першими променями весни, потім вибухали, ставали літніми квітами, а тоді трансформувалися в осіннє листя. Я намалювала коло з квітів навколо кавового столика біля вікна, листя і язики полум’я навколо обіднього столу.
Але між усіма цими хитромудрими малюнками я намалювала їх. Частинки портретів Мор, і Кассіана, і Азріеля, і Амрен… і Різа.
Мор підійшла до величезного вогнища, де я розмалювала камінну полицю чорним із золотими й червоними прожилками. Зблизька здавалося, що це просто красива фарба, але якщо дивитися з дивана…
— Іллірійські крила, — сказала вона. — О, вони ніколи не припинять тішитися й захоплюватися цим.
Вона підійшла до вікна, яке я прикрасила пасмами золота, латуні і бронзи. Мор помацала своє волосся й нахилила голову.
— Симпатично, — сказала вона і знову оглянула кімнату.
Її погляд упав на відкритий прохід у коридор спальні. І вона скривилася.
— Чому, — запитала вона, — чому там очі Амрен?
Просто над аркою я намалювала сяйливі срібні очі.
— Тому що вона завжди спостерігає.
Мор форкнула.
— Це неправильно. Намалюй поряд мої очі. Чоловіки в цій сім’ї повинні знати, що ми обидві дивимося. Тож коли вони наступного разу приїдуть сюди пиячити…
— Вони таке можуть?
— Бувало. — До Амаранти. — Щоосені всі троє з них закривалися тут днів на п’ять, а потім пили й пили, полювали й полювали, а по тому поверталися до Веларіса ледь живі, проте усміхнені. Те, що вони знатимуть, що тепер їм доведеться робити це під нашими пильними поглядами, зігріває моє серце.
Я щиро усміхнулася.
— Кому належала ця фарба?
— Амрен, — сказала Мор, закочуючи очі. — Одного разу влітку, коли ми були тут, вона вчилася малювати. За два дні їй набридло й натомість вона вирушила полювати.
Я стиха розсміялася. Підійшла до столу, на якому змішувала фарби. Можливо, це було боягузтво повернутися спиною до Мор, щоб спитати:
— Чи є новини про моїх сестер?
Мор оцінювала, чи в шухлядах достатньо запасів для мене — їжі та приладдя.
— Ні, ще ні, — сказала вона, обернувшись через плече.
— Він… одужує? Я лишила його лежати й мерзнути в багнюці, отруєного, ще слабкого. Я намагалася позбутися цих думок, коли працювала.
— Одужує поступово, усе гаразд. Злиться на мене. Звісно. Та то нічого.
Я змішала золотий колір для волосся Мор і червоний для іллірійських крил, щоб дістати яскраво-помаранчевий.
— Спасибі, що не сказала йому, що я тут.
Мор нічого не відповіла. На стільниці почала з’являтися їжа: свіжий хліб, фрукти, миски з чимось, що приємним ароматом заповнювало всю кімнату. Я ледь не загарчала від голоду.