Вона пішла після сніданку, вимушена вийти за межі дії щита проти розсіювання, а я помахала їй — далекій тремтливій постаті, перш ніж вона розсіялася і зникла в нікуди.
Я подивилася на блискучу білу гладь, яка підтанула й трохи оголила траву, що простягнулася назустріч горам і небесній блакиті. Знайшовши вудки й риболовні снасті, які, певно, використовували погожої днини, я зрозуміла, що врешті літо наздожене й цю країну мрій, а сніг і лід невдовзі знову перетворяться на м’яку траву й польові квіти.
На мить, коротшу за сплеск водяних бризок, я побачила себе там: як я біжу через галявину під тонкою кіркою снігу, як купаюся в струмках, що вже затопили лісовий настил, як ласую великими літніми ягодами, а сонце ховається за горами…
А потім я повернуся додому у Веларіс, де нарешті вирушу на прогулянку кварталом художників, де побуваю у всіх тих лавках і галереях і багато про що дізнаюся. А можливо, одного дня я відкрию і власну крамницю. Але не для того, щоб продавати свої роботи, а щоб навчати інших.
Можливо, щоб навчити інших, як-от я: зламаних, тих, хто хоче боротися із цим, намагається зрозуміти, випірнувши із темряви й болю, хто вони є. А наприкінці кожного дня я б ішла додому втомлена, але задоволена… З відчуттям, що знайшла своє призначення. Щаслива.
Щодня я б ішла до міського будиночка своїх друзів, наповненого історіями про їхні минулі дні, і ми сиділи б за столом і вечеряли разом. А Різенд…
Різенд…
Він був би там. Він дав би мені грошей, щоб відкрити власну крамницю, а я б продавала свої картини, повертаючи йому борг, адже я не хочу бути комусь боржницею, навіть своєму судженому.
І він був би тут протягом літа, ширяючи над лугом, переслідуючи мене всюди, від невеликих струмків до верхівки гори з трав’янистим схилом. Він сидів би зі мною під зірками, годуючи мене великими соковитими ягодами, за тим самим столом у міському будиночку й сміявся б — і ніколи більше не був би байдужий, жорстокий і похмурий. Ніколи не був би чиїмось рабом або гірше — знову чиєюсь підстилкою.
А вночі… Уночі ми піднялися б нагору разом, і він нашіптував би мені свої історії, сповнені пригод, а я б ділилася розповідями про свій день, і…
Ось як це було б. Це майбутнє.
Я бачила для себе майбутнє, яскраве, немов схід сонця над Сидрою.
Бачила напрямок, мету і стимул до того, що ще могло запропонувати мені безсмертя. Це більше не здавалося мені таким безглуздим і нудним. І за нього я боролася б до останнього подиху, намагаючись здобути це й захистити.
Тому я знала, що мушу робити.
Минуло п’ять днів, і я розмалювала всі кімнати в котеджі. Мор наворожила додаткових фарб і їжі більше, ніж я могла б з’їсти. Потім знову зникла.
Але через п’ять днів я була сита донесхочу власними думками, що були моєю єдиною компанією — сита очікуванням, сита капіжем за вікном.
На щастя, Мор повернулася цієї ночі, барабанячи у двері гучно й нетерпляче.
За годину до цього я прийняла ванну, вимившись від фарби в тих місцях, у яких я навіть не припускала заляпатися, і, коли кинулася відчиняти двері, впускаючи холодне повітря, моє волосся ще було мокре.
Але на порозі стояла не Мор.
Розділ 54
Я дивилася на Різенда, він — на мене.
Його щоки палали, волосся було скуйовджене, він змерз, крила були згорнуті.
І я знала, що всього лиш одне моє слово, і він полетить назустріч морозній ночі. А якщо я зачиню перед ним двері, він піде й не тиснутиме на мене.
Його ніздрі надималися, вловлюючи запах фарби, але він не зводив з мене очей. Він чекав.
Суджений. Мій суджений.
Цей прекрасний, самовідданий, сильний чоловік — мій суджений. Він пожертвував собою, знищивши себе заради сім’ї, своїх людей, і вважав, що це все одно замало, щоб він був гідний когось… Азріель вважав, що він не заслуговує на таку, як Мор. І я подумала: а що, коли Різ… так само відчував щось подібне до мене? Я відійшла вбік, тримаючи перед ним відчинені навстіж двері.
Я ладна була заприсягтися, що відчула через наш зв’язок хвилю полегшення, від якої тремтіли коліна.
Але Різ окинув поглядом картину, що відкрилася перед ним, — яскраві фарби, які зараз наповнювали цей будинок життям, і сказав:
— Ти намалювала нас.
— Сподіваюся, ти не проти.
Чотири пари очей над дверима в коридорчик він упізнав одразу.
— Азріель, Мор, Амрен і Кассіан.
— Ти ж знаєш, одного дня хтось розлютиться й намалює вуса під очима того, хто його образить.