Я вхопилася за край стільниці, намагаючись втриматися на ногах.
— Потім вона прокляла Темліна. І ще один мій запеклий ворог міг допомогти нас звільнити. Кожної ночі, які я проводив з Амарантою, у неї в голові ворушилася думка: а чи не спробую я її вбити? Я не міг використовувати свої сили, щоб зашкодити їй. У неї був надійний захист проти тілесного ушкодження. Але протягом п’ятдесяти років — щоразу, коли входив у неї, я думав про те, як уб’ю її. Вона й гадки про те не мала. Не здогадувалася. Я так добре робив свою справу, що вона думала, ніби я насолоджувався цим, як і вона. З цієї причини вона почала довіряти мені — більше, ніж іншим. Особливо коли побачила, як я можу чинити розправу над її ворогами. Я був радий їх знищувати. Нехай більшість з них не була моїми ворогами, але за ними тягнувся шлейф усього найогиднішого. Розправляючись з ними, я вважав, що бодай частково звільняю Прифію від лайна… Так минуло десять років. Я вже не сподівався, що колись знову побачу своїх друзів, Веларіс. Я став забувати їхні обличчя. Утратив будь-яку надію.
Срібло заблищало в його очах, він тяжко зітхнув.
— Три роки тому, — тихо повів він далі, — я почав бачити ці… сни. Спочатку вони були миттєвими кадрами, ніби побаченими крізь чужі очі. Потріскує вогнище в похмурому будинку. Копиця сіна в сараї. Кролики в лісі. Зображення були нечіткі, немов я дивився крізь матове скло. Вони були короткі — рідкісні спалахи протягом кількох місяців. Я про них навіть не думав, поки одного разу не побачив серед зображень руку… Прекрасну людську руку. З пензлем у ній. Рука малювала квіти на столі.
Моє серце завмерло.
— І того разу я надіслав зворотну думку. Про нічне небо — про зображення, що тішило мене, коли я особливо його потребував. Відкрите нічне небо, зірки й місяць. Я не знав, чи адресат його отримав, але ж спробував.
Я затамувала подих.
— Ці сни — спалахи про цю людину, цю жінку… були для мене як свіже повітря. Це було нагадування, що десь там, на землі, панував мир, було світло. Що існувало місце й людина, яка була в достатній безпеці, щоб малювати квіти на столі. Вони тривали ще кілька років. До минулого року. Я спав поруч із Амарантою і раптом різко прокинувся від того сну… Цей сон був чіткіший і яскравіший. Так, ніби морок нарешті відступив. Вона — ти — спала. Я був у твоєму сні, спостерігаючи за твоїм кошмаром, у якому якась жінка перерізала твоє горло в той час, як тебе переслідував боге… Я не міг гукнути до тебе, поговорити з тобою. Але ти, здавалося, належала до нашого виду. І я зрозумів, що туман, напевно, був Стіною, а ти… зараз ти була у Прифії. Я бачив тебе крізь твої сни — і в таємниці зберігав ці зображення, знову і знову переглядаючи їх, намагаючись зрозуміти, де ти була й ким саме. Але тебе мучили кошмари, і ці істоти були у всіх Дворах. Я прокидався, відчувши твій запах, і він переслідував мене весь день. Але однієї ночі тобі наснилося, як ти стоїш серед зелених пагорбів, спостерігаючи феєрверки на честь Каланмаю.
З моєї голови вивітрилися всі думки.
— Я знав: є лише одне таке велике свято. Я дізнався, де розташовані ці пагорби, відчував, що ти там маєш бути. Я сказав Амаранті, що хочу вирушити до Двору Весни — начебто на свято, але насправді шпигувати за Темліном і спробувати дізнатися, чи не плете він змову проти неї й чи не з’явилися в нього спільники. Ми були близькі до зняття прокляття, і в неї почалася ледь не параноя. Вона сказала мені привести зрадників. Я пообіцяв їй зробити це.
Він звів на мене очі.
— Потрапивши туди, я зміг відчути тебе. Тому я пішов за цим запахом, і… там ти й була. Людина — всього лише людина, яку вели ті нікчеми, які хотіли… — Він похитав головою. — Мені хотілося вбити їх на місці, але це привернуло б зайву увагу. Тому я злегка попорпався в їхніх мізках, і вони дали тобі спокій. Я заговорив з тобою, не дуже розуміючи, що кажу. Я лише розумів: ти поруч, і я тримаю тебе за руку.
Він шумно видихнув.
Ось ти де. Я шукав тебе.
Його перші слова мені — ні краплі брехні, ніякої загрози тим фейрі триматися подалі.
Спасибі, що знайшли її для мене.
У мене було неясне відчуття того, що світ вислизає з-під моїх ніг, як прибережний пісок.
— Ти подивилася на мене, — сказав Різ, — і я зрозумів, що ти не знаєш, хто я такий. Що я міг бачити твої сни, але мої ти не бачила. І ти була лише… людиною. Ти була така юна і вразлива й зовсім не звертала на мене уваги, і я знав: якщо затримаюся надовго, хтось може побачити нас і повідомити про це їй, і тоді вона знайде тебе. Тому я пішов геть, розмірковуючи про те, що ти будеш рада спекатися мене. Але тоді ти покликала мене, ніби не могла відпустити, розуміла ти це чи ні. Я збагнув: ми ступили на небезпечну стежку. І ще зрозумів, що мені більше не можна бачитися й говорити з тобою. Навіть думати про тебе було небезпечно. Ти вигадала якусь неоковирну історію про неіснуючих подруг, які запросили тебе на свято. Це була відверта брехня, але я нічого не сказав. Як ти пам’ятаєш, я навіть не спитав, як тебе звати. Бачити тебе у снах — це одне, а перед очима… Напевно, десь дуже глибоко, у найпотаємніших глибинах своєї душі, я здогадувався, однак боявся зізнатися навіть собі. Якщо мої припущення були правильні і ти справді моя пара… Фейро, ти навіть не уявляєш, що зробили б тоді з тобою Амаранта і її посіпаки. З тієї ж причини я дозволив тобі піти. Коли ти пішла, я сказав собі, що, можливо… Котел був милостивий, а не жорстокий, що дозволив мені побачитися з тобою. Лише раз. Нагорода за те, чого я зазнав. І коли ти пішла, я знайшов тих трьох виродків. Я увірвався в їх свідомість, змінив їхнє життя, їхні історії й доправив до Амаранти. Змусив їх зізнатися в участі у змові про пошук інших заколотників тієї ночі. Там я змусив їх сказати, що вони ненавидять Амаранту і готували проти неї змову. На святі вони шукали собі можливих спільників. Вона різала їх живцем, під їхні відчайдушні волання і клятви в тому, що вони ні в чому не винні. У мене не було до них аніскільки жалості. Я знав, який вони мали намір щодо тебе. І ще знав: її знущання над ними здалися б дитячою забавкою порівняно з тим, як вона повелася б із тобою.