Я схопилася за горло. «У мене були свої причини бути там, — одного разу сказав він мені в Підгір’ї. — Не думай, Фейро, що мені це нічого не коштувало».
Різ, втупившись у стіл, повів далі:
— Я тоді й не знав, де ти живеш. Я й уявити не міг, що знайду тебе при Дворі Весни, поруч із Темліном. Наступного дня після Літнього Сонцестояння Амаранта відправила мене в маєток, тому що я їй догодив у день Каланмаю. Я приготувався поглузувати з нього, можливо, навіть затіяти бійку. Але коли зайшов до кімнати, запах у ній був мені знайомий, хоч і слабкий… А потім я побачив тарілку й відчув магію. Ти була там. Жила в будинку іншого мого заклятого ворога. Вечеряла з ним. На тобі його запах. Дивилася на нього так… немов любила його.
Кісточки на його пальцях побіліли.
— І тоді я вирішив: треба залякати Темліна. Налякати тебе й Люсьєна, але здебільшого Темліна. Адже я бачив, як він дивився на тебе. Те, що я зробив того дня… — Його губи зблідли, він їх підібгав. — Я увірвався у твою свідомість і пробув там доволі довго, щоб ти це відчула, щоб це налякало тебе, стало для тебе болючим. Я змусив Темліна благати — як Амаранта змусила благати мене, показавши йому, яким безпорадним він був, що не зміг врятувати тебе. І я молився, щоб моєї вистави було досить, щоб змусити його відправити тебе назад. Назад у людські землі, подалі від Амаранти, якій схочеться знайти тебе. Якби ти зруйнувала прокляття, вона знайшла б і вбила тебе. Але я був занадто егоїстичний — не міг піти, не дізнавшись твого імені. І ти дивилася на мене, немов я був монстром, тому я переконав себе, що це в жодному разі не мало значення. Але коли я запитав, ти збрехала. Я знав це. Твій розум був у моїх руках, і ти презирливо й передбачливо збрехала мені. Я розумів твої наміри: ти рятувала себе і своїх близьких. І я знову пішов, не заронивши в тобі жодного натяку, що я, можливо, не таке чудовисько, яким здаюся. Повинен зізнатися, щойно я покинув маєток Темліна, мене знудило, як то було і з тобою після кошмарних снів.
Губи в мене тремтіли, і я стиснула їх.
— Я знову перевірив будинок, щоб переконатися, що тебе вивезли з нього. Я пішов із ними того ж дня, коли вони пограбували маєток, щоб завершити свою виставу. Назвав Амаранті ім’я тієї дівчини, вирішивши, що ти його вигадала. Я не знав… Не знав, що вона відправила своїх посіпак за Клер. Але якби я зізнався у брехні… — Він важко зітхнув. — Коли вони привели її в Підгір’я, я пробрався в її голову. Я забрав її біль і сказав кричати тоді, коли вони чекатимуть, що закричить вона. Дівчину катували, а я як міг… намагався полегшити її страждання. Але через тиждень я зрозумів, що тортури і знущання можуть затягнутися. І тоді я знову проник у розум Клер і зробив її… байдужою лялькою. Вона тепер нічого не відчувала. Поки й не померла. Я досі бачу її обличчя. Обличчя моїх придворних. Обличчя тих, кого я вбивав за наказом Амаранти.
Дві сльози скотилися його щоками, стрімкі й холодні. Різ не став їх витирати.
— Я думав, що після всього із цим було покінчено — після смерті Клер Амаранта повірить, що тебе вже нема. А ти будеш далеко і в безпеці. І Веларіс буде недосяжним для Амаранти. Темлін програв. Але потім… Я був у кінці тронної зали того дня, коли Аттор привів тебе. Навіть на війні мене не охоплював такий жах, який охопив того дня. Занімівши, я спостерігав, як ти укладаєш з нею угоду. Я зовсім не знав тебе. Навіть імені твого не знав. Але я думав про твої руки, які малювали квіти, і уявляв, з якою насолодою Амаранта ламатиме твої пальці. Мені довелося дивитися на те, як тебе били Аттор і його підопічні. Пам’ятаю, з якою ненавистю й відразою ти поглянула на мене, коли я погрожував покопатися в мозку Люсьєна. А потім я дізнався, як тебе звати. Почув, як ти вимовляєш своє ім’я… Це було схоже на відповідь на запитання, яке я ставив невідомо кому протягом п’ятисот років. І тоді я вирішив, що битимуся. Битимуся жорстко, нечесно і затято, катуватиму, маніпулюватиму, але — битимуся. Якщо хтось здатен був звільнити нас від Амаранти, це була ти. Я думав, що Котел посилав мені ті сни, щоб сказати, що ти будеш тією, хто врятує нас. Врятує Прифію. Врятує моїх підданих, мій народ. Я спостерігав за виконанням твого першого завдання. Прикидаючись — завжди прикидаючись тією людиною, яку ти ненавиділа. Коли ти жахливо постраждала в сутичці із хробаком… я знайшов спосіб допомогти тобі. Шанс кинути виклик Амаранті, посіяти зерно надії для тих, хто знав, як прочитати послання, шанс підтримувати тебе живою, не викликаючи при цьому підозри. І шанс помститися Темліну… Використовувати його проти Амаранти, так, але й… помститися йому за мою матір і сестру… за тебе. Коли ми уклали ту угоду, ти так мене ненавиділа, що я знав: свою роботу я виконав добре. Отже, ми впоралися з цим. Я змусив тебе одягнутися так, щоб Амаранта нічого не запідозрила, і пити вино, щоб ти нічого не пам’ятала з нічних жахів, що коїлися в Підгір’ї. І за ніч до цього, коли я побачив вас двох у коридорі для слуг… Я приревнував. Я позаздрив йому й розлютився, що він використав ту єдину можливість залишитися непоміченими не для того, щоб витягнути тебе, а щоб бути з тобою. Амаранта відчула мої ревнощі. Вона бачила, як я тебе цілую, але цього разу я не зміг відвести її підозри. Вона вперше відчула, що тут не все так просто і ти для мене аж ніяка не іграшка, якою я бавлюся вечорами. Тієї ночі, після того як я покинув тебе, мені довелося обслуговувати її. Вона тримала мене довше, ніж зазвичай, намагаючись витягнути з мене відповіді. Але я сказав їй те, що вона хотіла почути: що ти була нічим, що ти була людським сміттям, що я використав тебе й викинув. Після всього цього… Я захотів побачити тебе. Востаннє. Наодинці. Я подумав, що розповім тобі все — але те, ким я став, те, що ти про мене думала… Я не наважився зруйнувати цю брехню. Потім настав час твого останнього завдання, яке ти повинна була виконати. І коли я побачив, як ти стікаєш кров’ю і кричиш, коли вона стала катувати тебе, щось у мені надірвалося. Коли я схопив кинджал і кинувся на неї, то вже розумів, хто ти для мене. Я розумів, що ти була моєю судженою, проте любиш іншого й заради його порятунку пожертвувала собою. Але тієї миті я не думав про те, з ким ти залишишся. Я відчував: якщо ти загинеш, я теж загину. «Моя, моя, моя суджена…» Ця думка поглинула всі інші… Потім вона зламала тобі шию.