Сльози покотилися його обличчям.
— І цей прекрасний дар, що з’явився в моєму житті завдяки Котлу, зник. Я відчайдушно вхопився за зв’язок. Не за угоду, ні — вона була нічим, просто павутинням. Але я вхопився за зв’язок між нами й смикнув справжню нитку, ту, що нас єднала. Я змусив тебе затриматися, залишитися зі мною, тому що якби ми звільнилися… Якби ми змогли звільнитися, тоді ми, всі семеро, були б там. Ми могли б повернути тебе. Я був ладен проникнути в розум кожного з них і продиктувати свою волю. Я б змусив їх врятувати тебе.
Руки в Різа тремтіли.
— Ти звільнила нас з останнім своїм подихом, а моя сила… Я вклав усю свою силу у зв’язок. Зв’язок суджених. Я відчував, що ти слабко дихала. Ти трималася.
Дім. Дім був у кінці зв’язку, як я й сказала Косторізу. Але не Темлін, не Двір Весни, а… Різенд.
— Амаранта померла, і я говорив з кожним Вищим Лордом через його свідомість, переконавши їх віддати частку, іскру своєї сили. Ніхто з них не став сперечатися. Гадаю, всі вони були занадто шоковані й не могли відмовити. І… я знову бачив, як Темлін обіймав тебе, цілував. Мені хотілося якнайшвидше потрапити додому, у Веларіс, але я затримався ще на кілька годин. Я повинен був переконатися, що з тобою все гаразд і ти звикаєш до нового тіла. Зачекав, давши тобі відпочити, потім знову смикнув за нашу нитку. І ти безпомилково мене знайшла. Я мало не сказав тобі тоді. Але ти була така засмучена… Стомлена. Тоді ти вперше подивилася на мене так, ніби я чогось вартий. Я пообіцяв собі: коли ми побачимося знову, я звільню тебе від домовленості. Тому що я був надто егоїстичний і знав: коли я зроблю все, щоб звільнити тебе просто там, він забере тебе, і ми вже ніколи не побачимося. Коли я майже пішов… гадаю, твоя трансформація у Фе зміцнила зв’язок, зробивши його постійним. Я знав, що зв’язок існує, і він
накрив мене. Накрив так сильно, що мене охопила паніка. Я знав: якщо залишуся ще на мить, то заберу тебе із собою, і до біса наслідки. Тоді ти ненавиділа б мене решту життя. Я приземлився у Дворі Ночі. Мор саме чекала на мене. Я був таким безумцем, що все розповів їй. Я п’ятдесят років не бачив її, а сказав лише: «Вона моя суджена». І три місяці, три місяці я намагався переконати себе, що без мене тобі краще. Я намагався переконати себе, що через усе, що я вчинив, ти зненавиділа мене. Але я відчував тебе через зв’язок, через твої відкриті ментальні стіни. Я відчував твій біль, печаль і самотність. Відчував, як важко тобі було сховатися від темряви Амаранти, так само як і мені. Чув, що ти збиралася вийти за нього заміж, і сказав собі, що ти щаслива. Я мусив дозволити тобі бути щасливою, навіть якщо це вбивало мене. Навіть якщо ти й була моєю другою половинкою, ти заслуговувала на це щастя. У день твого весілля я планував напитися з Кассіаном, який гадки не мав, що зі мною коїться, але… знову відчув тебе. Я відчув твою паніку, відчай і почув, що ти благаєш когось — будь-кого — врятувати тебе. Тож одразу підхопився. Я розсіявся на весілля й ледве пам’ятав про те, ким я мав бути, яку роль мав зіграти. Усе, що я бачив, була лише ти і та твоя дурнувата весільна сукня. Ти, така худа. Дуже, дуже худа й бліда. І мені хотілося вбити його за це, але я повинен був витягнути тебе звідти. Повинен був вимагати виконання угоди лише цього разу. Щоб визволити тебе, побачити, що з тобою все гаразд. І тут наша угода була дуже доречна.