— Різе, — хрипко промовила я.
Мені стало замало його пальців. Я хотіла відчути його в собі.
Але він залишався на колінах, ласуючи мною. Його рука придавила мене ще сильніше, щоб я не заважала його бенкету.
Я зірвалася за межу знову. І лише коли я вже трусилася, майже схлипуючи, обважніла від задоволення, Різ підвівся з підлоги.
Він обдивився мене, оголену, всю у фарбі, так само як і його обличчя й тіло, і послав мені задоволену чоловічу усмішку.
— Ти моя, — прогарчав він і взяв мене на руки.
Я хотіла нашого злиття біля стіни — хотіла, щоб він просто вдавив мене в стіну, але він відніс мене до кімнати, у якій я спала, і уклав мене на ліжко з пронизливою ніжністю.
Зовсім оголена, я дивилася, як він розстебнув ґудзики на своїх штанях, випускаючи звіра назовні. Побачивши предмет його іллірійської гордості, я відчула, що в мене від захвату пересохло в роті. Я ще відчайдушніше захотіла Різа, щоб він геть увесь ввійшов у мене. Я жадала повного злиття наших тіл і душ. Я хотіла його, безмежно хотіла.
Він склав крила й не вимовив жодного слова, нависши наді мною. Я вже знала: іллірієць ніколи не ляже з жінкою, залишивши крила розпростертими. Але я суджена Різа. Він може зробити виняток для мене. І я хотіла відчути його.
Я потягнулася через його плече, щоб погладити потужний вигин його крила.
Різ здригнувся, і я побачила, як його член сіпнувся.
— Пограєшся пізніше, — сказав він.
Гаразд, я зачекаю.
Його рот знайшов мій. Наш поцілунок був відкритий і глибокий. Він поклав мене на подушки, і я схрестила ноги на його спині, обережно уникаючи крил.
Хоча вже не дбала про це, коли він торкнувся мене в найпотаємнішому місці. І завмер.
— Пограємося пізніше, — прогарчала я йому й додала: — Ти мій.
Він засміявся так, що звук його сміху пронісся моїм тілом.
Знову… Тепер Різ сковзнув усередину мене. Швидше, глибше, глибше.
Я відчувала його поштовхи не лише тілом. Я відчувала їх через наш ментальний зв’язок. Нитка перетворилася на ланцюг, який не можна було розірвати. На промінь світла, який неможливо згасити.
З кожним його потужним поштовхом ланцюг міцнішав, ставав відчутнішим. Він і справді світився дедалі яскравіше.
Я майже не могла дихати, думати про щось, крім того місця, де наші тіла з’єднувалися. Він завмер всередині мене, даючи мені змогу звикнути. Я розплющила очі й побачила, що він дивиться на мене.
— Скажи це ще раз, — пробурмотів він.
Я зрозуміла, що він має на увазі.
— Ти мій, — видихнула я.
Різ трохи вийшов і з повільним поштовхом увійшов знову. З таким болісно повільним поштовхом.
— Ти мій, — видихнула я ще раз.
Вийшов — і знову з поштовхом увійшов.
— Ти — мій.
Знову поштовх — цього разу швидше, глибше.
І цієї миті я відчула зв’язок між нами, немов нерозривний ланцюг, немов яскравий, незгасимий промінь світла.
З кожним плавним рухом зв’язок розпалювалася яскравіше й сильніше.
— Ти мій, — прошепотіла я, запускаючи руки в його волосся, проводячи вниз по його спині, крилах.
Мій друг, який пройшов зі мною через безліч небезпек.
Мій коханий, що зцілив мою розбиту і змучену душу.
Мій суджений, чоловік, який чекав на мене всупереч усім сподіванням. Чекав усупереч обставинам.
Я рухала стегнами в такт з ним. Він цілував мене знову і знову, і наші обличчя спітніли. Кожна часточка мого тіла напружилася, кожен куточок горів і стискався.
— Я кохаю тебе, — прошепотів Різ, і я втратила владу над собою.
Розрядка пройшла моїм тілом, а він вривався в мене, жорстко і швидко, розтягуючи моє задоволення, поки я не відчула, не побачила й не ввібрала ніздрями запах зв’язку з ним, поки ці запахи не злилися в один і я не стала його, і він — моїм. Ми стали початком, серединою й кінцем. Ми були піснею, яка лилася відтоді, як спалахнув найперший відблиск світла в цьому світі.
Різ увійшов у мене геть увесь. За мить почалося виверження. Коли він досягнув піку, десь затремтіли гори, і останній сніг, що вкривав їх, зірвався сліпучо-білим каскадом, щоб зникнути в пащі ночі.
Потім настала тиша, що переривалася нашим уривчастим диханням.
Вкритими фарбою руками я обхопила його так само вкрите фарбою обличчя й повернула до себе. Його очі сяяли, немов зірки, що їх я колись дуже давно намалювала у злиденній батьківській хатині.
І я усміхнулася Різу, дозволяючи зв’язку суджених сяяти яскраво.
Не знаю, скільки ми так, ледачо пестячи одне одного, пролежали в обіймах одне одного, ніби нам і справді належав увесь час світу.