Я занурилася по шию у воду, роздивляючись ясне зимове небо, а лютий вітер змітав сніг з гірських піків навкруги. Ніде не було жодних його слідів, жодного звуку крил. Проте у мене в голові, всередині мене дзвенів цей дзвін — наче мене викликали. Наче дзвонили у дзвоник для слуг.
Голосно проклинаючи його, я вийшла з води і вбралася в одяг, який мені залишили служниці.
Тепер, крокуючи залитими сонцем сходами, що вели на верхній рівень, я сліпо йшла за цим дзвоником, що лунав у мене в голові, майже безшумно ступаючи мармуровою підлогою у пурпурових шовкових черевичках, і мені хотілося зірвати із себе цей одяг, адже він був звідси, він належав йому.
Шаровари персикового кольору були вільного крою, багатошарові й доходили до щиколоток, обтягуючи їх оксамитовими золотистими манжетами. Довгі рукави блузки в тон шароварам були вироблені з тонкої, як павутинка, тканини, і також збиралися манжетами біля зап’ясть. Блузка сягала пупка і під час ходьби відкривала смужку сріблясто-блідої шкіри.
Зручно пересуватися — і бігти. Жіночно. Екзотично. Якщо Різ, плануючи катування, не кине мене в цю зимову пустелю, що простиралася навколо, то ця достатньо тонка тканина і надалі даватиме мені змогу відчувати оксамитове тепло Двору.
Принаймні татуювання не здавалося зайвим у такому вбранні, хоча ці шати й були частиною Двору.
А ще — частиною гри, яку він, безсумнівно, вів зі мною.
На самій верхівці верхнього поверху, посеред кам’яної веранди виблискував, наче ртуть, скляний стіл, навколо якого стояли три стільці. На столі були фрукти, соки, випічка і пластівці для сніданку. І на одному із цих стільців… Хоча Різ задумливо милувався засніженими горами, сліпучо-білими в сонячних променях, я знала, що він відчув мою присутність від тієї миті, як я почала підніматися сходами в іншому кінці коридору. Можливо, навіть від моменту, коли я прокинулася, якщо цей дзвоник, що його я чула в голові, щось означав.
Я зупинилася між двома останніми колонами, пильно стежачи за Вищим Лордом, який розслаблено сидів за столом, споглядаючи пейзаж.
— Я не собака, щоб мене так кликати, — замість привітання сказала я.
Різ повільно обернувся, через плече подивившись на мене. Він пильно вивчав мене поглядом, і його фіалкові очі яскраво сяяли у світлі дня. Я стиснула кулаки, доки він спостерігав за мною. Він нахмурився, очевидно, невдоволений тим, що чогось бракує в моїй зовнішності.
— Я не хотів, щоб ти заблукала, — м’яко відповів він.
Головний біль, як і раніше, накочував хвилями. Я дивилася на срібний чайник у центрі столу. З його носика йшла пара. Мені дуже захотілося чаю.
— Я думала, що тут завжди буде темно, — сказала я, щоб хоч якось відволіктися від споглядання чайника, що здавався мені цього ранку джерелом життєдайної енергії, і не роздивлятися його таким відчайдушно-зголоднілим поглядом.
— Ми в одному із Сонячних Дворів, — сказав Різ, елегантним жестом вказуючи мені місце, на яке я мала сісти. — Ночі тут набагато розкішніші, а захід та світанок просто неймовірні, та все одно над нами володарюють закони природи.
Я сіла в крісло з оббивкою напроти Лорда. Його туніка була розстебнута біля шиї й відкривала засмаглу шкіру на грудях.
— А інші Двори мають вибір?
— Природа Сезонних Дворів, — відповів він, — пов’язана з їх Вищими Лордами, магія і воля яких зберігають вічну весну, зиму, осінь чи літо. Так було завжди — час ніби завмирає тут. Але Сонячні Двори — Денний, Світанковий та Нічний — у них більш символічна природа. Попри всю нашу могутність навіть ми не в змозі змінити шлях, яким рухається сонце, його силу. Тож чаю?
Промені сяяли на вигинах срібного чайника. Мені хотілося кивнути, але, щоб не видати себе, я лише стримано схилила голову.
— Ти, втім, побачиш, — вів далі Різенд, наливаючи мені чай, — які видовищні тут ночі. Такі видовищні, що дехто з моїх підданих прокидається на заході й лягає спати на світанку, щоб мати змогу насолодитися життям при світлі зірок.
Я долила молока в горнятко і спостерігала, як кружляють у ньому світло й темрява.
— А чому тут так тепло, коли поряд лютує зима?
— Магія.
— Про це я вже здогадалася, — сказала я, відклавши вбік ложечку і відпивши. Від розкішного смаку гарячого напою я мало не зітхнула в захваті. — Але навіщо?