Різенд споглядав, як шаленіє вітер над верхів’ями гір.
— Якщо ви прогріваєте будинок узимку, то чому б і мені не обігріти все тут? Зізнаюся, я гадки не маю, навіщо мої предки збудували палац у цій місцині, тоді як йому більше пасувало б розташуватися десь у Дворі Літа, — тут, посеред гір, де температура в кращому разі більш-менш тепла. Але хто я такий, щоб ставити такі запитання?
Я ще трохи відпила чаю, і головний біль потроху почав відступати. Я навіть насмілилася покласти собі на тарілку трохи фруктів, що лежали у вазі переді мною.
Він спокійно стежив за кожним моїм рухом, а потім тихо сказав:
— Ти схудла.
— Тобі нема чого дивуватися, — сказала я, наколовши шматочок дині на виделку. — Ти ж маєш звичку копирсатися в моїх думках коли тобі заманеться.
У його очах я не побачила вогню, але на чуттєвих губах заграла усмішка — без сумніву, то була найулюбленіша з його масок.
— Я вдаюся до цього не так часто. Крім того, якщо ти перша виходиш на зв’язок, я нічого не можу вдіяти.
Я дивилася на нього, та нічого не хотіла розпитувати, як і минулої ночі.
Але…
— Як це працює — цей зв’язок, який дає тобі змогу бачити, що у мене в голові?
Він відпив чаю з горнятка.
— Уяви, що цей зв’язок — міст між нами, а з кожного краю цього моста є ніби двері в думки кожного з нас. Ніби щит. Мій вроджений талант дає мені змогу відчиняти ці ментальні двері в будь-чиїй голові, незалежно від того, існує цей міст-зв’язок чи його немає. За винятком лише дуже-дуже міцних щитів або натренованості, котрі тримають ці уявні двері замкненими. Двері твого розуму, як і в усіх людей, були відчинені, тож я міг вільно увійти в них. Але як Фе… — він ворухнув плечем, — подеколи ти несвідомо виставляєш захист. Коли емоції беруть гору, цей щит зникає. А іноді, коли щити не виставлені, ти стоїш біля дверей у твій розум і кричиш мені вголос свої думки з мосту. Іноді я чую їх, а іноді — ні.
Я насупилася, міцніше стиснувши виделку.
— І як часто ти нишпориш у моїй голові, коли щити не виставлені?
З його обличчя зникла грайливість.
— Коли я не можу зрозуміти: твої жахіття є реальними загрозами чи то лише видіння. Коли ти збираєшся вийти заміж, але мовчки просиш когось прийти й визволити тебе. Лише тоді, коли ти несвідомо скидаєш щити і кричиш щось з мосту. І — випереджаючи тебе з відповіддю на твоє запитання — так, навіть якщо щити стоять, я можу, коли схочу, пройти крізь них. Однак ти можеш тренуватися, щоб навчитися захищатися від когось, наприклад від мене, попри наш зв’язок і мої здібності.
Я пропустила це повз вуха. Погодитися робити щось разом з ним накладало надто великі обов’язки, постійну угоду між нами.
— Чого ти хочеш від мене? Ти пообіцяв сказати. То скажи.
Різ відкинувся на спинку стільця, склавши на грудях руки, м’язи яких не приховував навіть одяг.
— Цього тижня? Хочу, щоб ти навчилася читати.
Розділ 6
Різенд одного разу вже насміявся так із мене. Коли ми разом були в Підгір’ї, він запитав, чи хочу я навчитися читати, чи не стане для мене таке навчання чимось подібним до тортур.
— Ні, дякую, — сказала я, вчепившись у виделку, щоб не встромити її йому в голову.
— Ти станеш дружиною Вищого Лорда, — сказав Різ, — і тобі доведеться вести кореспонденцію, можливо, навіть виголосити кілька промов. І лише сам Котел знає, що вони з Аянтою ще вигадають для тебе. Скласти меню для обідів, написати листівки з подякою за весільні подарунки, вишити солоденькі вислови на подушках. Такі вміння необхідні. Окрім того, чому б нам не спробувати навчитися під час наших занять зводити ментальну стіну? На щастя, це можна практикувати одночасно.
Я процідила:
— Це все, мабуть, справді необхідно — і те, і те. Але ти — ти не вчитимеш мене цього.
— За що ти тоді візьмешся? Писатимеш картини? До речі, як там у тебе із живописом, Фейро?
— Яка тобі, в біса, різниця?
— Є причини потурбуватися про це.
— Які ще причини?!
— Ну, щоб дізнатися, тобі доведеться погодитися працювати зі мною.
Я відчула, як у мою долоню впилося щось гостре. Я зігнула виделку навпіл.
Коли я поклала її на стіл, Різ посміхнувся.
— Цікаво.
— Те саме ти сказав минулої ночі.
— Хіба мені не можна повторити це двічі?
— Тобі відомо, я не це мала на увазі.
Він знову і знову свердлив мене поглядом, ніби міг бачити мою пошматовану душу крізь персикову тканину, крізь шкіру. По тому він перевів погляд на зігнуту виделку.