Солдати Гайберну вже були на вершині пагорба, де було два ринки. Благання про пощаду викликали в них злорадний сміх, вони вривалися в будинки і витягали всіх, не розбираючи. Бруківкою вже текли струмочки крові.
Зрада смертних королев була така жахлива, що її важко осягнути. Невже вони розраховували купити світ для своїх володінь, віддавши це місто мистецтв, музики й добробуту на розтерзання чудовиськам Гайберну? Королю забракло б сили зламати захист Веларіса, якби… якби він не задіяв Котел.
Приголомшливий гуркіт пролунав з іншого боку міста, і я побігла в бік джерела звуку. Брязкіт клинків, шматки рук, що падали на бруківку. Я помчала до річки вгору, схопившись за зброю.
Кассіан і Азріель уже були в небі. І там, де вони пролітали, падали мертві тіла цих істот.
Небо креслили червоні і блакитні промені Сифонів. Іллірійці створили подвійний щит і відтісняли загарбників від міста. Ворогам відривали крила, розсікали тіла. Від жару променів у родичів Аттора плавилися кістки.
А потім униз посипалися руки. Руки в блакитних кам’яних обладунках. Вони вдарялися об черепицю дахів, тонули в річці. Куди поділася решта тіл, я не знала. Найімовірніше, випаровувалася під безжальними променями Сифонів.
Так два іллірійські воїни пробивали собі шлях.
Але незліченні істоти вже приземлилися. Я бачила розкидані дахи, зірвані з петель двері. Лунали пронизливі крики, які швидко стихали.
Армія Гайберну вторглася не для захоплення Веларіса. Вони мали намір знищити місто, вбивши всіх його мешканців.
І Веселка Веларіса, що була за кілька кварталів унизу, тонула в крові.
Колись я усміхалася, побачивши забризкану фарбами бруківку. У кварталі художників це було так природно. Зараз бруківкою текла кров.
Десь вирувало полум’я. У небо здіймався стовп чорного диму.
Туди квапилися Аттор і його кодло.
Так, ніби королеви сказали йому, куди завдати удар. Туди, де Веларіс буде найвразливіший. У його серце.
Вогонь розгорявся, чорний дим укрив небо…
Де ж Різ, де ж мій суджений…
З іншого боку річки знову пролунав гуркіт. І це були не Кассіан або Азріель, які вели бій по той бік. Це була Амрен. Її тонкі руки лише вказували на небо, і ворожі солдати падали. У них віднімалися крила. Вони падали, задихалися, дряпали себе й верещали. Їхні передсмертні крики зливалися з криками мешканців Веларіса.
А захистити Веселку було нікому.
Я опинилася на порожній вулиці — єдиній, що вела через це пекло.
Неподалік почувся жіночий крик — він і вказав мені напрямок. Вихопивши іллірійський меч, я розсіялася на залиті кров’ю вулиці Веселки й опинилася серед палаючих будинків.
Це був мій дім. Мій народ. І якщо мені судилося загинути, захищаючи їх, захищаючи маленький куточок, де століттями процвітало мистецтво, то нехай так і буде.
І я стала темрявою, тінню і вітром.
Я розсіялася на край Веселки саме в той момент, коли солдати Гайберну оточили, розсипавшись місциною біля річки, розтрощуючи кафе, у яких я відпочивала і сміялася. Вони не помічали мене, поки я не опинилася просто над ними. Поки мій іллірійський меч не почав відсікати їм голови — одну по одній.
Я поклала шістьох і зупинилася, дивлячись на пожежі, кров і смерть… Мене зрадила самовпевненість. Ворогів було забагато. Не хотілося навіть думати про те, скільки ж солдатів напало сьогодні на місто.
Але ж я ніколи не зможу перебити їх усіх…
Я побачила дівчину з тонкою зеленою шкірою, зі старим іржавим шматком труби на плечі. Вона захищала свою територію — крамницю-галерею. Напевно, навіть за кращих часів її галерея не бачила стількох відвідувачів, скільки їх набилося туди зараз у пошуках порятунку від крилатої смерті. Люди, що сховалися в її крамниці, плакали.
Перед ними, сміючись над юною фейрі, над її піднятим шматком металу, стояло п’ятеро крилатих воїнів Аттора. Перш ніж влаштувати бійню в галереї, вони вирішили розважитися і дражнили дівчину, відпускаючи брудні жарти.
Але вона все одно тримала оборону, не здавалася. Поряд із нею валялися уламки керамічних ваз. Були й картини, потоптані солдатськими чобітьми. Ворожих солдатів ставало дедалі більше. З навколишніх будинків були чутні крики, дзенькіт розбитого скла і хрускіт меблів, які трощили загарбники.
З іншого боку річки знову загуркотіло. Може, то Амрен. Або ж Азріель чи Кассіан.
Річка. Вода.
Троє солдатів помітили мене на пагорбі й кинулися до мене. Проте я бігла назад до річки, до берега бурхливої Сидри.
Коло причалу вода вже почервоніла від крові. Я зробила кілька кроків у воду і щосили тупнула ногою. І, немов у відповідь, Сидра піднялася. Я поступилася силі, що вирувала у моїх кістках, у крові й легенях. Я стала Сидрою, глибокою і древньою. І підпорядкувала її своїй волі. Я віддавала накази річці, супроводжуючи кожний помахом меча.