Коли я знову повернулася обличчям до вулиці, троє ворожих солдатів закам’яніли, передчуваючи швидку смерть. І вони не помилилися. У мене з-за спини вискочили водяні вовки.
Солдати кинулися навтьоки. Але мої вовки були прудкіші. Я була прудкіша і бігла з ними, мов ватажок зграї. Вовки один по одному вистрибували із Сидри, такі само велетенські, як і той, якого я колись убила. Вони заповнювали вулиці і мчали вперед.
Я встигла зробити сім кроків, перш ніж вовки повалили солдатів на землю, наповнюючи їхні глотки водою, від якої ті захлиналися… Я наздогнала солдатів і відсікла їм голови.
Власниця крамниці заплакала, впізнавши мене. Вона досі тримала в руках іржавий шматок металу. Дівчина кивнула мені. Я побігла далі, гублячись у своїй водяній зграї. Деякі солдати знову піднімалися в небо, відступаючи.
І тоді мої вовки відростили крила й кігті, перетворившись на соколів, яструбів і орлів.
Обладунки солдатів промокли до рубця, хоча й уважали, що врятувалися, — адже в повітрі вони не ризикували потонути. Деякі навіть посміхалися… Доки я не скинула руку й не стиснула пальці в кулак.
Уся вода, що була на їхніх обличчях, крилах, обладунках, миттєво перетворилася на кригу. Таку холодну, первісну, яка існувала ще до того, як сонце зігріло землю. Крига із земель вічної зими, крига з тих куточків моєї душі, які не мали співчуття до цих створінь, що насмілилися напасти на рідне місто, на мій народ.
Замерзаючи, десятки солдатів, які були вже не в змозі махати крилами, падали на землю й розбивалися об каміння. Тих, які б вижили, вже не було. А тих, що залишилися на землі, доганяли мої вовки й розривали. Так тривало, поки вулиці не вкрилися кригою, кров’ю, шматками крил і камінням.
Поступово крики мешканців міста змовкли, а крики солдатів стали для мене музикою. Я стояла посеред вулиці, міркуючи, де ще потрібна моя допомога. І раптом над дахами будинків з яскравими стінами промайнув знайомий сірий силует. Я відразу його впізнала.
Аттор вирішив втекти. Він гарячково махав крилами, його сіра шкіра й кам’яні обладунки були густо вкриті кров’ю невинних жертв. Я відправила в погоню за ним водяного орла, але він не зміг наздогнати Аттора. Він уникнув і мого орла, і яструба, і сокола, прокладаючи собі шлях високо в небі. Геть від мене і моєї сили — від Кассіана та Азріеля, які тримали оборону коло річки й захищали більшу частину міста, від Амрен, що використовувала свою темну магію і знищувала силу-силенну його вояків.
Ніхто з моїх друзів не бачив, як Аттор рятується втечею.
Якщо його не зупинити, він знову повернеться до Гайберну, до свого господаря. Він сам вирішив очолити військо — хотів помститися Азріелю. І я не сумніваюся, що золотоволоса королева-левиця постраждала від його рук. Так само, як і Клер.
«Де ти? — пролунав у мене в голові голос Різа, звідкілясь іздалеку крізь щілину в моїй ментальній стіні. — ДЕ ТИ?»
Аттор тікав. З кожним помахом крил він піднімався дедалі вище, летів далі й далі…
«ДЕ…»
Я засунула в піхви іллірійський клинок і бойовий ніж і нагнулася, щоб підняти стріли, які лежали на вулиці. Якими стріляли в моїх людей. Ясеневі стріли, змащені вже знайомою мені зеленуватою отрутою. Кривавою смертю.
«Я там, де й повинна бути», — відповіла я Різу.
І розчинилася в небі.
Розділ 59
Я розсіялася на сусідній дах, тримаючи в руках ясеневу стрілу й виглядаючи туди, де високо в небі був Аттор…
«ФЕЙРО!»
Я закрилася адамантовим щитом від голосу Різа, від нього самого.
Не зараз, не цієї миті. Таких міцних заслонів я ще не ставила. Зараз ніщо не повинно мене відволікати. Навіть він. Я смутно відчувала, як він бився об мій щит. Кричав у нього. Але навіть він не міг проникнути крізь нього.
Тому що Аттор — мій.
Удалині, рвучись уперед, до мене, до Веларіса, світ накривала суцільна темрява. Солдати, поглинуті нею, вже не зводилися на ноги.
Мій суджений. Втілена смерть. Торжество ночі.
Я знову помітила Аттора, що летів на захід, до Гайберну, над містом.
Я розсіялася, кидаючи свою свідомість на нього, як мережу, яка з’єднує наші розуми, використовуючи зв’язок, як нитку, яка вела мене крізь час, відстань і вітер.
Я зачепилася за пляму його злоби, концентруючи свою сутність, фокусуючись на самому його ядрі. Справжнє втілення збоченості й гидоти.