З’явившись з вітру й тіні, я опинилася просто над Аттором. Він скрикнув, а його крила зігнулися, коли я накинулася на нього. Коли всадила отруєні ясеневі стріли в кожне з його крил. У головний м’яз.
Аттор зіщулився від болю, його роздвоєний язик розрізав повітря між нами. З висоти місто внизу здавалося лише плямою, а Сидра — тонким струмочком.
За мить я обернулася навкруг Аттора. Я стала живим полум’ям, що спалювало геть усе, чого я торкалася; перетворилася на кам’яну брилу, яка не поступалася міцністю тій, що відгороджувала мій розум.
Аттор пронизливо кричав, але ясеневі стріли в крилах позбавили його можливості триматися в повітрі, він не міг робити ними помахи. Вільне падіння. У світ, залитий кров’ю і сповнений болю.
Вітер шматував нас. Аттор не міг звільнитися від вогню, що його насилала я на нього. Так само, як і від моїх отруєних стріл, що пронизали його крила. Скалічили їх.
Його обпечена шкіра жахливо смерділа.
Падаючи, я змогла дотягнутися рукою до кинджала. Темрява, що поглинала небокрай, наближалася. Здається, Різ помітив мене.
Ще не все.
Ще не все.
Я націлила кинджал на кістляві груди Аттора.
— Це за Різа, — прошипіла я в його загострене вухо.
Вібрація від дотику кісток і криці різко відгукнулася в моїй руці. Срібляста кров зігріла мої пальці. Аттор закричав.
Я висмикнула кинджал, і срібляста кров цівкою бризнула мені в обличчя:
— Це за Клер.
Я знову встромила лезо, провертаючи його.
Будинки почали набувати форми. Сидра була червона від крові, але солдатів у небі вже не було. І на вулицях теж.
Аттор кричав і сичав, проклинав і благав, поки я не висмикувала кинджал, трощачи йому кістки й розриваючи жили.
Я вже розрізняла обриси людей унизу. Земля розширилася, готова нас зустріти. Аттор пручався так люто, що все, що я могла зробити, — це тримати його у своєму вогні. Спалена шкіра відривалася і злітала з нього.
— А це… — сказала я, нахиляючись ближче до нього, щоб прошепотіти на вухо, просто в його зогнилу душу.
Я встромила в нього кинджал утретє, насолоджуючись хрускотом кісток і плоті, і чітко проказала:
— Це за мене.
Я вже могла полічити камені на бруківці. Бачила смерть, що розкривала обійми, щоб прийняти нас. Я притулилася ротом до його вуха близько, як коханка, у той момент, коли можна було розгледіти наше відображення в калюжі крові.
— Побачимося в пеклі, — прошепотіла я й залишила кинджал у його тілі.
Калюжі йшли брижами від вітру лише за якийсь метр від нас.
І я розсіялася, залишивши Аттора позаду.
Я почула удар і хлюпання, ще коли летіла крізь світ, через який мене несла магічна сила, що її встигло набрати моє тіло. Усе сталося миттєво. Моє тіло просто не встигало за розумом. Ноги зрадили мене, і я впала на великий рожевий будинок так жорстко, що штукатурка на ньому потріскалася й посипалася мені на спину і плечі.
Я задихалася і тремтіла. А за кілька кроків від мене лежало щось зламане й розмазане по камінню — те, що донедавна було злісним і підступним Аттором… Уламки крил нагадували покручені гілки. З ними упереміш виднілися шматки обладунків, уламки кісток. Ніяка магія більше не вдихне життя в цей виплодок зла.
Хвиля темряви, сила Різенда, врешті знайшла мене на цьому боці річки. Ніхто не скрикнув, коли сонце погаснуло і в небі засяяли зірки. Мені здалося, що я почула слабке кректання і дряпання, немов ця темрява вишукувала солдатів, які сховалися всередині Веселки. А потім…
Хвиля відкотилася, і повернулося сонце.
Я почула за спиною звук кроків і шелест могутніх крил. Знайомі пальці торкнулися мого обличчя. Тепер я дивилася не на розбризкані останки Аттора, а в знайомі фіалкові очі.
Різ. Різ був тут.
А я… Я…
Він нахилився до мене. Спітніле чоло, уривчастий подих. Він ніжно поцілував мене в уста. Це було нагадування нам обом. Хто ми, ким були. Моє серце розтануло, вогонь усередині мене стихнув від дотиків темряви, а вода цівкою витекла з моїх вен і повернулася в Сидру.
Різ відсторонився й погладив мене по щоці великим пальцем. Люди плакали, горлали довкола нас. Але більше не було переляканих криків. Ніде не лилася кров. Більше не падали стіни будинків.
Мій суджений пробурмотів:
— Тепер, Фейро, ти не тільки Руйнівниця Прокляття, а й Захисниця Веселки.
Я обняла його й заплакала.
І попри те, що місто Вищого Лорда Двору Ночі скорботно стогнало, мій суджений тримав мене в обіймах, поки я не втерла сльози, щоб поглянути на залитий кров’ю світ, який невпізнанно змінився.