— Ти закрилася від мене, — видихнув він. — Ти виставила проти мене захист. І я ніяк не міг проникнути за нього.
— Вибач.
Різ гірко засміявся:
— Вибач? Я вражений. Цей щит… Те, що ти зробила з Аттором… — Він похитав головою. — Тебе могли вбити.
— Лаятимеш мене?
Він насупився:
— Як я можу тебе лаяти, коли ти захистила мій народ? Так, я б тебе придушив за те, що ти не повернулася в будинок, але ти… билася за них… За Веларіс. Я тебе не вартий.
Різ поцілував мене в шию.
Серце моє аж зайшлося від гордості. Він справді так думав. Я провела рукою по його голові. І сказані мною слова були єдиним звуком у цьому тихому темному місті:
— Ми заслуговуємо одне одного. І заслуговуємо на те, щоб бути щасливими.
Різ злегка відсторонився від мене. І коли його уста знайшли мої, я дозволила йому укласти мене на черепицю й кохатися просто тут, під зірками.
Амрен розшифрувала код наступного ранку. І це була погана новина.
— Щоб нейтралізувати сили Котла, — замість вітання сказала вона, коли ми скупчилися навколо обіднього столу, перервавши відновлення, через яке майже не спали, — треба доторкнутися до нього і сказати ці слова.
Вона записала їх для мене на клаптику паперу.
— Ти в цьому впевнена? — спитав Різ.
Усвідомлюючи свою провину перед містянами, він допомагав їм, не шкодуючи сил. З усіх нас він був найбільше стомлений.
Амрен прошипіла:
— Різенде, сподіваюся, що ти сказав таке через своє цілковите виснаження, тому не ображаюся на тебе.
Мор прослизнула між ними, дивлячись на дві частини Книги Дихання, що лежали поряд.
— Що станеться, якщо ми їх з’єднаємо?
— Не треба, — просто сказала Амрен.
Голоси з кожної викладеної на стіл частини змішувалися, співали й шипіли: зло, добро і безглуздя, темрява, світло і хаос.
— З’єднання частин дасть такий сплеск магічної сили, що його відчують на всіх континентах, у найдальших глухих місцях. Ви розбудите древніх і надзвичайно небезпечних істот. Порівняно з ними король Гайберну здасться пустотливою дитиною. Ви зрушите з місця такі шари, які ні в якому разі не можна чіпати.
Я зіщулилася. Різ поклав руку мені на спину.
— Тоді ми вирушаємо негайно, — сказав Кассіан.
Його обличчя зцілилося, але він трохи шкутильгав від травми, яку я не могла бачити під його шкіряним одягом. Він кивнув у бік Різа:
— Позаяк ти не можеш розсіятися без того, щоб тебе не викрили, на місце нас усіх розсіють Мор і Ез. Потім Фейра пригасить силу Котла, і ми виберемося звідти. Ми з’явимося і зникнемо раніше, ніж нас помітять. А Котел королю знадобиться, щоб варити юшку.
— Ми навіть не знаємо, де схований Котел, — сказала я.
— Чому це? Ми знаємо, де він, — заперечив Кассіан.
Я здивувалася. Азріель сказав:
— Ми змогли досить точно визначити місцезнаходження Котла, — сказав Азріель.
Цілком можливо. Адже подорож ми готували не один місяць. Кожен сантиметр замку і прилеглої території ретельно охороняють, але це не означає, що всередину потрапити неможливо. Ми з’ясували час, коли наша невелика група зможе проникнути в замок і залишити його швидко й тихо, перш ніж вони збагнуть, що відбувається.
Мор сказала йому:
— Проте король Гайберну відчує Різа, щойно він з’явиться. І якщо Фейра потребуватиме часу, щоб нейтралізувати Котел, його в нас не буде. Це дуже ризиковано.
Кассіан сказав:
— Ми врахували це. Ти й Різ розсієте нас на вільну частину узбережжя. Ми полетимо в Гайберн, а він залишиться поза ним.
Вони повинні будуть розсіяти мене, усвідомила я, позаяк я ще не навчилася робити це на великі дистанції. Принаймні не з такою кількістю зупинок.
— Стосовно заклинань, — вів далі Кассіан, — то це ризик, від якого нікуди не подітися.
Настала тиша, у якій усі чекали на відповідь Різа. Мій суджений вивчав мене, його очі округлилися.
Азріель натиснув:
— Це ґрунтовний план. Король не знає наших запахів. Ми зруйнуємо Котел і зникнемо, перш ніж він помітить. Це завдасть йому більшої образи, ніж прямий і кровожерливий напад, про який ми думали, Різе. Ми розбили їх учора, тому, коли ми ввійдемо в замок…
Жага помсти світилася в його зазвичай спокійному погляді:
— Ми залишимо кілька нагадувань про те, що не просто так виграли останню бісову війну.
Кассіан похмуро кивнув. Навіть Мор ледь усміхнулася.
— Ви просите мене, — нарешті сказав Різ занадто спокійно, — залишитися осторонь, поки моя суджена увійде в його фортецю?
— Так, — з таким самим спокоєм відповів Ез.