Кассіан посунувся ближче.
— Якщо Фейра не зможе знешкодити Котел легко і швидко, ми викрадемо його й відправимо шматочками назад, коли знайдемо спосіб зруйнувати. У будь-якому разі, Фейра покличе тебе через зв’язок, коли ми закінчимо, і ви з Мор розсієте нас звідти. Вони не зможуть відстежити тебе так швидко, якщо ти прийдеш тільки для того, щоб нас забрати.
Різенд упав на диван поруч зі мною, майже не дихаючи, і подивився на мене:
— Фейро, якщо хочеш, вирушай туди.
Якби я не закохалася в нього досі, це сталося б зараз — за те, що не наполягав на тому, щоб я залишилася, навіть якщо його інстинкти, від яких він втрачав розум, волали, що він мусить мене замкнути після всього, що сталося вчора.
І я усвідомила, як погано зі мною поводилися раніше, якщо моя самооцінка так знизилася. Якщо свободу, яку мені подарували, я сприймала як привілей, а не як невід’ємне право.
Очі Різа потемнішали, і я знала, що він прочитав, відчув мої думки.
— Ти моя суджена, — сказав він, — але ти вільна. Ти сама вирішуєш свою долю й робиш вибір. Не я. Ти вибрала вчора. Ти щодня робиш вибір. Завжди.
Може, він зрозумів мене тільки тому, що сам був безпорадний і не мав вибору. Його змушували робити жахливі речі, замикали. Я сплела свої пальці з його і стиснула. Разом, разом ми знайдемо наше мирне майбутнє. Разом ми боротимемося за нього.
— Рушаймо на Гайберн, — сказала я.
За годину, вже подолавши понад половину сходів нагору, я раптом усвідомила, що не знаю, до якої кімнати мені йти. Я зупинилася у своїй кімнаті після повернення з гірського будиночка, але… як щодо його кімнати?
Темлін оберігав від мене свою кімнату і завжди спав у моїй. І я припустила… Припустила, що, мабуть, зараз буде так само.
Я майже дісталася дверей своєї спальні, коли за моєю спиною почула голос Різенда:
— Ми можемо використовувати твою кімнату, якщо хочеш, але… — Він притулився до відчинених дверей, що вели до його спальні. — Твоя чи моя кімната, але тепер ми ділимо одну на двох. Просто скажи мені перенести свій одяг чи твій. Якщо ти, звісно, не заперечуєш.
— Хіба ти… Хіба тобі не потрібен особистий простір?
— Ні, — сказав він. — Якщо він і тобі не потрібен. Мені треба, щоб ти захищала мене від ворогів своїми водяними вовками.
Я пирхнула. Він змушував мене розповідати цю частину історії знову і знову. Я кивнула в бік його спальні:
— Твоє ліжко більше.
Це й зумовило вибір кімнати.
Я увійшла всередину й помітила, що мій одяг уже там, у другій шафі побіля його. Подивилася на масивне ліжко, а потім оглянула простір навколо нас.
Різ зачинив двері, підійшов до маленької скриньки на столі й мовчки простягнув її мені. Моє серце тьохнуло, коли я відкрила кришку.
Зоряний сапфір блищав у світлі свічок так, немов усередині був укладений один із духів Зорепаду.
— Це каблучка твоєї матері?
— Моя мати дала мені її, щоб я пам’ятав, що вона завжди поруч, навіть під час найжорстокіших випробувань. А коли я досяг зрілості, вона забрала її. Це була сімейна реліквія, яку передавали від жінки до жінки через покоління вже багато-багато років. Моя сестра тоді ще не народилася, тому мама не віддала каблучку їй… А віддала її Ткалі. І сказала мені: якщо я зберуся одружитися або знайду суджену, то моя жінка повинна бути достатньо розумною або сильною, щоб повернути перстень. А якщо вона не здатна на таке, то шлюб вона не переживе. І я пообіцяв матері, що кожна потенційна обраниця пройде цю перевірку. Отже, перстень лежав там століттями.
Моє обличчя спалахнуло:
— Ти сказав, що це щось цінне…
— Для мене. І для моєї сім’ї.
— Тобто моя подорож до Ткалі…
— Нам було важливо знати, чи зможеш ти знайти предмет. Але… я вибрав його суто зі свого егоїзму.
— Отже, я здобула свою каблучку, а мене навіть не спитали, чи хочу я вийти за тебе заміж.
— Можливо.
Я підвела голову:
— Ти хочеш, щоб я наділа її?
— Якщо хочеш ти.
— Коли ми вирушимо до Гайберну… Якщо все буде погано… Хтось зможе помітити, що ми пов’язані? Чи можуть вони використовувати це проти тебе?
Лють спалахнула в його очах:
— Якщо вони побачать нас разом і зможуть відчути нас обох за запахом, то дізнаються.
— А якщо я з’явлюся одна, але з каблучкою Двору Ночі на пальці?
Він тихо загарчав.
Я закрила скриньку, залишивши перстень усередині.
— Коли ми знешкодимо Котел, я хочу пройти через усі церемонії. Ми оголосимо про зв’язок суджених, одружимося, влаштуємо вечірку й запросимо на неї весь Веларіс — усе його населення.