Я плакала, коли вона пішла під воду. Вона не виринула.
Крик Нести був єдиним звуком. Кассіан сліпо потягнувся до неї, застогнавши від болю.
Король Гайберну злегка вклонився королевам:
— Дивіться.
Різ, із яким мене розділяла стіна охоронців, стиснув руку в кулак. Але не рухався. Так само як і Мор, я не насмілювалися рухатися, розуміючи, що життя Азріеля висіло на волосинці.
А по тому невидимі руки нахилили Котел, і він похилився набік. Звідти каскадом полилася чорна вода. Над нею клубочився дим. І Елейн, немов її викинуло на берег хвилею, винесло з Котла обличчям униз на камені. Її ноги були такі бліді, такі ніжні. Я не могла згадати, коли востаннє бачила її босою.
Королеви рушили вперед. Жива, вона мала бути живою, бо їй так хотілося жити… Вона не могла померти в Котлі, куди її штовхнули заради вічної молодості й безсмертя.
Елейн втягнула повітря, її спина виструнчилася. Мокра нічна сорочка стала майже прозорою. Елейн підвелася на ліктях і, як і раніше, з кляпом у роті, подивилася на мене.
Неста знову загарчала.
На блідій шкірі Елейн з’явився рум’янець. Її обличчя стало ще гарнішим. Але тепер воно набуло іншої вроди. Її вуха… Крізь мокре волосся Елейн проглядали загострені фейські вуха.
Королеви охнули. І на коротку мить я подумала про свого батька. Що він зробить, що скаже, коли його найулюбленіша дочка постане перед ним як Фе…
— Отже, і ми зможемо вижити, — захоплено видихнула наймолодша чорнява королева.
Я впала на коліна, ридаючи, але охоронці навіть не завдали собі клопоту підвести мене. Що він накоїв…
— А тепер мегеру киньте, будьте такі ласкаві, — сказав король Гайберну.
Я повернулася до старшої сестри. Неста застигла. Котел сам собою став на ніжки. Кассіан ворухнувся, трохи проповз і простягнув руку до Нести.
Елейн тремтіла, лежачи на мокрих каменях. Нічна сорочка на ній задралася вище стегон. Під мокрою тканиною видно було горбки грудей. Охоронці хтиво посміхалися.
Люсьєн, ніби він забув про магічний нашийник, загарчав на короля:
— Скільки ж їй іще лежати на цій проклятій підлозі!
Спалахнуло світло, щось скрипнуло, і Люсьєн, вивільнившись із кайданів, поповз до Елейн. Темлін міг лише стежити за ним. Рот Темліна прикривав блискучий магічний кляп.
Але його погляд був прикутий до Люсьєна, коли… той зняв туніку й опустився на коліна перед Елейн. Вона зіщулилася, ухиляючись від його туніки, від нього…
Охоронці поволокли Несту в бік Котла.
Я зрозуміла, що існує безліч видів катувань. Були тортури, які я могла витримати, які Різ міг витримати. І ще існувало це.
Тортури, яких Різ боявся всі п’ятдесят років полону в Амаранти, але досі таке снилося йому лише в кошмарних снах. У тебе на очах знущаються над тими, кого любиш, а ти не в змозі заступитися за них. Ти навіть поворухнутися не можеш. У фіолетових очах Різа я побачила безсилу лють, розпачливе відчуття провини й такий само запеклий душевний біль. Те саме було і в моїх очах.
Кожен свій крок Неста перетворювала на бій. Вона не квапилася коритися долі. Неста дряпалася і копалась, опираючись усім тілом. Але цього було замало. А ми, перебуваючи поряд, нічим не могли їй зарадити.
Солдати підняли Несту. Елейн тремтіла від холоду на підлозі, і Люсьєн таки накинув на неї туніку. Котел стояв у неї за спиною, і вона не бачила, як ноги нашої старшої сестри гамселять по воді.
Кассіан знову ворухнувся, його розірвані крила тремтіли, з них струменіла кров. Потім здригнулося все тіло. Від криків Нести, хвиль її гніву Кассіан розплющив очі — каламутні, осклянілі. Кассіан зараз відгукувався на обіцянку, що її дав Несті. Однак власний біль був сильніший. Очі Кассіана знову заплющилися.
Вода доходила Несті до плечей. Неста й зараз продовжувала копатися, чорні бризки летіли вусібіч, а в ній не було й краплі страху. Лише гнів і готовність боротися.
— Так занурте вже її з головою! — зашипів на охоронців король.
Але біль знову переміг. Він заплющив очі.
Охоронці налягли на її тонкі плечі й заштовхали у воду. А один придавив її брунатно-золотаву голову. Неста вивільнила руку. І цією рукою, вишкіривши зуби, наскільки дозволяв кляп, показала королю середній палець.
Це було її прокляттям, адресованим королю Гайберну. Обіцянкою розправи.
І коли солдати нарешті заштовхнули голову Нести та її зухвалу руку під воду, я побачила, як королю стало зле. Поверхня води заспокоїлася. Запанувала тиша.