— Не треба більше. Ніяких більше смертей, ніяких убивств.
Я схлипувала крізь зціплені зуби, змусивши себе подивитися на сестер.
— Більше не треба. Забери мене додому й дозволь їм піти. Скажи йому, що це частина угоди, і дозволь їм піти. Але не треба знову вбивств, будь ласка.
Кассіан, у кожному рухові якого був біль, підвівся, щоб поглянути на мене поверх свого скаліченого крила. І в його очах я побачила розуміння.
Двір Мрій. Я належала Двору Мрій. І його мрійникам.
І заради їхніх мрій — в ім’я всього, заради чого вони працювали і приносили жертви, — я дограю спектакль до кінця.
«Виведи моїх сестер», — сказала я Різу, востаннє посилаючи повідомлення через кам’яну стіну, що була між нами.
Я подивилася на Темліна.
— Я так стомилася, — сказала я вголос, дивлячись на Темліна.
Його зелені очі зустрілися з моїми, і печаль з ніжністю, що відбивалися в них, були найогиднішим, що я колись бачила.
— Забери мене додому.
Темлін сухо сказав королю:
— Відпусти їх, розірви її зв’язок, і покінчімо з цим. Її сестри підуть з нами. Ти й без того порушив багато кордонів.
Джуріан запротестував, але король сказав:
— Дуже добре.
— Ні, — знову повторив Різ.
Темлін рикнув у його бік:
— Мені просто начхати, що вона твоя суджена. Мені начхати, що ти і справді гадаєш, що в тебе є право на неї. Вона моя. І колись я з тобою сквитаюся. Ти заплатиш за її біль, за кожну крихту страждань і відчаю, яких вона зазнала. Гадаю, одного разу їй схочеться сквитатися з тобою. Я буду радий їй допомогти.
«Іди — просто йди. Забери моїх сестер із собою».
Різ лише пильно дивився на мене.
— Не роби цього, — сказав Різ, дивлячись на мене.
Але я продовжувала відступати, поки не наразилася на груди Темліна, поки його руки, теплі й важкі, не лягли мені на плечі.
— Зроби це, — сказав він королю.
— Ні, — знову заперечив Різ, і його голос урвався.
Але король показав на мене. І тоді я закричала.
Темлін стиснув мої руки, коли я знову і знову кричала від того болю, що розривав зсередини мої груди, мою ліву руку.
Різ знову опинився на підлозі. Він голосно кричав, здається, вимовляв моє ім’я, ревів його, поки я корчилася від болю й ридала в руках Темліна. Мене розривало на шматки, я вмирала, вмирала…
Ні. Ні, я не хотіла цього, не хотіла…
У мене задзвеніло у вухах. І весь світ розколовся навпіл, коли зв’язок урвався.
Розділ 67
Я втратила свідомість.
Коли я розплющила очі, минуло лише кілька секунд. Мор відтягувала Різа, який задихався на підлозі. Очі в нього були дикі, він то стискав, то розтискав руку.
Темлін зірвав рукавичку з моєї лівої руки. Чиста оголена шкіра. Ніякого татуювання.
Я ридала й ридала, а його руки обіймали мене. Усе це було так відразливо. Мене мало не нудило від його запаху.
Мор відпустила комір туніки Різенда, і він поповз у бік Азріеля й Кассіана, через калюжі їхньої крові, забруднюючи руки, шию. Він важко дихав, немов теж був поранений. Кожен його вдих і видих краяли мені серце…
Король просто махнув йому рукою.
— Ти вільний. Іди, Різенде. Я прибрав отруту з тіла твого дружка. А ось крила другого, здається, трохи постраждали.
«Не відповідай. Нічого не говори, — благала я Різа, коли він дістався своїх братів. — Забери моїх сестер. Захист знято».
У відповідь — тиша. Я подивилася ще раз, усього лише раз, на Різенда, Кассіана, Мор і Азріеля, на своїх друзів. Вони теж дивилися на мене. Їхні обличчя були холодні й злі Здавалося, вони дуже гнівалися на мене. Тяжко було мені бачити їхні закривавлені, перекошені від гніву обличчя. Але під цими страшними масками… я, втім, відчувала любов. Вони розуміли: сльози, що зараз котилися моїм обличчям, не були грою для Темліна й короля — я мовчазно прощалася з ними.
Потім Мор, швидка, немов гадюка, розсіялася до Люсьєна. До моїх сестер. Я здогадалася: вона показувала Різу мною пробитий тунель для їхньої втечі із замку.
Вона вдарила Люсьєна долонею в груди, і його крик струсонув зал, коли вона схопила моїх сестер за руки і зникла.
Крики Люсьєна ще лунали, коли Різ кинувся на землю, схопив Азріеля й Кассіана і розсіявся геть, навіть не озирнувшись на мене.
Король підхопився на ноги, виплескуючи свій гнів на варту й на Джуріана за те, що не вгледіли моїх сестер. Він вимагав дізнатися, що трапилося з охоронною магією замку. Як же ці нахаби зуміли так легко втекти?
Я його майже не чула. У мене в голові була гнітюча тиша. Така тиша там, де колись був сміх і веселощі. Простір, наповнений життям, перетворився на пустелю, що продувалася байдужим вітром.