— А як сама гадаєш?
Він знову відкинувся в кріслі, але обличчя в нього залишалося похмурим.
— Ти з біса переконливо робиш ті речі, які змушують мене погодитися із цим.
— Брешеш, — промимрив він. — Ти колись говорила своїм друзям про те, що я зробив з тобою в Підгір’ї?
Схоже, той коментар за сніданком справді зачепив його.
— Я ні про що не хочу говорити стосовно того часу. Ані з тобою, ані з кимось іншим.
— Звісно, бо значно легше вдавати, ніби цього ніколи не було, і дозволяти їм панькатися із собою.
— Я не дозволяю їм панькатися.
— Учора тебе упакували, як подаруночок. Так, мов ти була нагородою для нього.
— І що?
— Що?
Гнів блиснув у нього в очах, а потім відразу згаснув.
— Я готова повернутися додому, — сказала я.
— Де тебе замкнуть до твого скону, надто коли почнеш плодити спадкоємців. Не можу дочекатися. Хочу побачити, що ж зробить Аянта, коли добереться до них.
— Схоже, ти не дуже високої думки про неї.
Щось холодне й хиже з’явилося у нього в очах.
— Не можу не погодитися з тобою. — Він показав на чистий аркуш паперу. — Берися за переписування алфавіту. Доти переписуй, доки твої літери не стануть ідеальними. І щоразу, як закінчуєш рядок, опускай і піднімай свою стіну. І дій так, поки це не стане звичкою. Я повернуся за годину.
— Що?
— Переписуй алфавіт, доки…
— Я тебе почула.
Дурень, дурень, дурень, дурень.
— Ну, то берися до роботи. — Різ підвівся. — Принаймні май бодай трохи сорому і не називай мене дурнем, коли не захищена стіною.
Він розчинився в темряві, а я зрозуміла, що непохитна стіна знову впала.
На той час, як Різ повернувся, мій розум перетворився на брудну калюжу.
Я цілу годину робила те, що мені наказали, але сіпалася від кожного звуку, який чула на сходах: тихі кроки слуг, лопотіння простирадл, які змінювали, чийсь голос, що наспівував красиву мелодію. Окрім того, я відволікалася на спів птахів, що мешкали на цій неприродно теплій горі та ще в численних діжках з цитрусовими деревами. Жодних ознак мук, що мені мали загрожувати. Навіть охоронців, які б стежили за мною, не було, принаймні я їх досі не помітила. Схоже, я була наодинці із собою.
І це було добре, позаяк мої спроби опустити й звести ментальну стіну часто закінчувалися тим, що я кривилася або напружувалася, що відразу позначалося на обличчі, міміку якого я не стримувала.
— Непогано, — сказав Різ, виглядаючи з-за мого плеча.
Він з’явився кілька хвилин тому і тримався на пристойній відстані. Якби я не знала його краще, то могла б подумати, що він так поводиться, бо не хоче мене налякати. Ніби йому було відомо про той епізод, коли Темлін підкрався до мене ззаду і я, охоплена жахом, збила його з ніг ударом у живіт. Я доклала зусиль, щоб не згадувати обличчя Тема, яке змінилося від шоку, не згадувати, як легко було збити його з ніг і як принизливо було для мене виставляти свій жах на позір…
Різ переглянув сторінки, які я списала, вивчаючи їх, відстежуючи мій прогрес.
По тому я відчула дотик кігтів, які торкалися моєї свідомості, але не проникали в неї, а лише дряпали чорний мерехтливий діамант стіни.
Коли кігті почали тиснути, перевіряти стіну на наявність вразливих місць, я кинула всі свої сили на її захист…
— Так-так, — промуркотів Різ, прибираючи кігті. — Сподіваюся, що сьогодні вночі я нарешті добре висплюся, якщо, звісно, ти зможеш утримувати стіну під час сну.
Я опустила щит, послала «тепле слівце» через міст між нами і знову звела. За цією стіною мій розум уподібнився желе. Мені треба було виспатися. Якнайскоріше.
— Може, я і дурень, але поглянь на себе. Чи не станеться врешті-решт таке, коли ми зможемо отримувати задоволення від наших уроків?
Я досі супилася, дивлячись на м’язисту спину Різа і тримаючись на безпечній відстані за десять кроків від нього, коли він вів мене залами головної будівлі, де карколомні гірські стежки і сліпучо-блакитне небо були єдиними свідками нашої мовчазної подорожі.
Я надто втомилася, щоб питати, куди ми йдемо, а він не став пояснювати, коли ми піднімалися нагору, аж поки не дісталися круглої кімнати на самому вершечку вежі.
У центрі стояв круглий стіл із чорного каменю, а найбільшу ділянку суцільної сірої кам’яної стіни вкривала велетенська мапа світу. На ній були позначки, прапорці й булавки, але з невідомої мені причини мою увагу привернули вікна в кімнаті — їх було так багато, що я відчула себе вільною, мені стало легко дихати. Ідеальний будинок для Вищого Лорда, який благословен мати крила.