— Вищих Леді не буває.
Він насупився і похитав головою.
— Про це також пізніше. Але — так, Фейро, Вищі Леді бувають. І, можливо, ти не одна з них, але… Що, коли ти подібна до Вищої Леді? Якщо ти маєш силу всіх семи Вищих Лордів відразу? Що, коли ти можеш розчинитися в темряві, перевтілитися або заморозити всю армію?
Здавалося, вітер у гірських вершинах завив у відповідь. Я відчула це шкірою…
— Ти розумієш, що все це означає у світлі війни, що наближається? Розумієш, що ця сила може знищити тебе, якщо не навчишся її контролювати?
— По-перше, не треба так багато риторичних запитань. По-друге, ми не знаємо, чи справді в мене є ця сила.
— Є. Утім, тобі треба тренуватися керувати нею. Навчитися володіти тим, що успадкувала від нас.
— І, звісно ж, навчати мене будеш ти? Читання і щитів замало?
— Саме так. Поки ти полюватимеш зі мною за тим, що мені необхідно.
Я хотіла заперечити:
— Темлін не дозволить цього…
— Він тобі не володар, і ти це знаєш.
— Він мій Вищий Лорд. Я його піддана.
— Ти нічия піддана.
Я заклякла від видовища хижих зубів, його крил, що чорним полум’ям зблиснули в нього за спиною.
— Я скажу лише раз — один раз, — повільно, розтягуючи слова, мовив Різенд, підходячи до мапи, що висіла на стіні. — Ти можеш бути іграшкою, чиєюсь нагородою і провести решту свого життя в поклонінні й підлабузництві, роблячи вигляд, що ти менш важлива, ніж він, ніж Аянта, ніж будь-хто з нас. Якщо ти хочеш йти цим шляхом, іди, твоя воля. Це ганебно, але це твій вибір.
Я знову побачила тінь його крил.
— Але я знаю тебе, гадаю, більше, ніж ти собі можеш уявити, — я ні на мить у біса не повірю, що тебе влаштовує бути гарненьким трофеєм для когось, хто п’ятдесят років просидів, склавши свої дідькові руки. Просидів у той час, коли тебе рвали на шматки…
— Годі.
— Або ж, — провадив він, — маєш вибір. Ти можеш опанувати сили, які ми подарували тобі, і змусити зважати на тебе. Ти зможеш зіграти неабияку роль у цій війні. Бо так чи інак наближається війна, і не обманюй себе, що бодай один з бісових Фе поворухнеться, щоб зробити щось заради твоєї сім’ї за Стіною, коли всі наші землі перетворяться на склеп.
Я глянула на мапу — на Прифію й на смугу, яка відокремлювала її південну частину.
— Ти хочеш зберегти мир смертним? — запитав він. — Тоді стань тією, кого послухає Прифія. Стань важливою. Стань зброєю. Тому що може настати день, Фейро, коли тільки ти зможеш захистити свою смертну рідню від короля Гайберну. І тобі краще бути готовою до цього.
Я звела на нього погляд, у грудях щось стиснулося.
Різенд продовжував, ніби це не він щойно вибив ґрунт з-під моїх ніг:
— Подумай про це. Візьми тиждень на роздуми. Запитай Темліна, якщо тобі краще спатиметься з думкою про нього. Подивися, що на це скаже чарівна Аянта. Але вибір за тобою.
Решту тижня я не бачила Різенда. Не бачила я і Мор.
Я зустрічалася лише з Нуалою і Керрідвен, які приносили мені їжу й іноді запитували, як мені ведеться.
Єдине, що свідчило про перебування Різа в замку, — це копії алфавіту й кілька речень, які я повинна була переписувати з дня у день і кожне з яких було огидніше за попереднє:
Різенд — найгарніший Вищий Лорд.
Різенд — найчудовіший Вищий Лорд.
Різенд — наймиліший Вищий Лорд.
Щодень ті самі жалюгідні речення, у яких змінювалося лише одне слово, відображаючи різні відтінки пихи та марнославства. Щодень ті самі інструкції: звести стіну, опустити стіну, звести стіну, опустити стіну, і так тисячу разів.
Мені було байдуже, як він перевіряє, підкоряюся я наказам чи ні. Я просто занурювалася в заняття, встановлюючи та укріплюючи стіни, адже мені більше нічого не залишалося.
Я прокидалася спітніла й слабка від кошмарів — але кімната була така простора, а зоряне світло таке яскраве, що я не бігла у ванну, щойно прокинувшись. Жодних стін, які тиснули б на мене, чи чорнильно-густої темряви. Я знала, де я. Навіть якщо це мене обурювало.
За день до того, як наш навчальний тиждень нарешті мав закінчитися, я вмостилася за своїм маленьким столиком, до якого вже встигла звикнути. Я заздалегідь кривилась, уявляючи, які вишукані речення мені доведеться писати і яку ментальну акробатику виконувати, аж раптом почула голоси Різа і Мор.
Я була в загальному приміщенні, тож не стала приховувати свої кроки, наближаючись до вітальні, у якій вони сиділи. Різ кружляв перед видом на гірські схили, а Мор сиділа, відкинувшись у кріслі з оббивкою кремового кольору.