— Минуло три місяці. Нічого не трапилося, а до селища менше ніж п’ять кілометрів.
— Ні.
Крізь двері стайні лилися промені ранкового сонця, осяваючи золотаве волосся Темліна, який застібав на грудях останню пряжку перев’язу з кинджалами. Його обличчя — мужнє й прекрасне, саме таке, яким я мріяла його побачити тими нескінченними місяцями, коли він носив маску, — було серйозне, губи стиснуті.
За його спиною Люсьєн, уже сидячи верхи на своєму сірому коні в яблуках, в оточенні ще трьох охоронців із фейської знаті, мовчки хитнув головою на знак попередження, примруживши своє металеве око.
Здавалося, він казав: «Не тисни на нього».
Темлін уже рушив до свого осідланого вороного коня. Мені залишалося хіба що зціпити зуби й поквапитися за ним.
— Селищу потрібна бодай якась допомога, і мої руки не будуть зайвими.
— Не варто забувати, що ми досі полюємо на чудовиськ Амаранти, — сказав Темлін, спритно, одним рухом стрибнувши на свого коня.
Іноді мені здавалося, що коні були просто прикриттям — засобом довести свою нормальність, вдати, що він не може побігти прудкіше за них. Я не раз казала йому, що він живе однією ногою в лісі. Темлін сів верхи. Зараз його зелені очі нагадували дві зелені крижинки.
— Я не зможу дати тобі охорону для супроводу — у мене немає зайвої.
Я вхопилася за повіддя:
— Не треба мені охорони.
Пальці мої напружилися, стиснувши шкіряну вуздечку, і я спинила коня. Золота каблучка з прямокутним смарагдом на моєму пальці зблиснула на сонці.
Два місяці тому Темлін освідчився мені. Ці два місяці минули в переглядах варіантів весільних букетів та вбрання, вивченні варіантів меню та розсаджування гостей. Невелика перерва — дякувати Зимовому Сонцестоянню — відбулася тиждень тому. Я перевдяглася з шовків і мережив у хвойні гілки та гірлянди з листя. Власне, я міняла одне свято на друге, проте зміна внесла певну різноманітність.
Три дні святкувань та обміну невеликими подарунками завершилися тривалою помпезною церемонією на вершині пагорба. Тоді ми перейшли зі старого року в новий, коли сонце «померло», щоб вранці «народитися» заново. Щось на кшталт цього. Зимове Сонцестояння святкували в краю вічної весни! Та це не додало мені весільного настрою.
Я не дуже уважно слухала пояснення походження свята, та й самі Фе сперечалися з приводу того, походило воно від Двору Зими чи від Двору Дня. Тепер в обох Дворах його вважають головним святом. Найголовнішою зі священних урочистостей. Усе, що я знала, — це те, що повинна витримати дві церемонії: одну на заході сонця — вона знаменувала початок нескінченної ночі подарунків, танців та випивки — на честь помирання старого сонця, і другу — світанкове привітання, народження нового сонця. Це вже коли я буду геть втомлена і в мене болітимуть і очі, і ноги.
Мені дуже не подобалося, що я мусила стояти перед численними придворними, втім, не забуваючи і про фейрі з нижчих станів, тоді як Темлін проголошував промови і довгі тости. Я завбачливо змовчала, що мій день народження випав саме на цю найдовшу ніч у році. Хай там як, подарунків я отримала достатньо, і, безумовно, на весілля отримаю ще стільки ж чи навіть більше. Я не знала, що робитиму з такою кількістю речей.
Тепер до весілля залишалося якихось два тижні. І я будь-що повинна була вибратися з маєтку, бо якщо не здійсню цього, то все, що мені судилося, — це витрачати Темлінові гроші й задовольнятися запопадливим до себе ставленням фейрі і фейців.
— Прошу тебе! Життя в селищі ледь жевріє. Я могла б полювати, щоб добувати їжу для його мешканців…
— Це небезпечно, — сказав Темлін, знову вповільнюючи хід коня, шкіра якого виблискувала, як чорне дзеркало, навіть у тіні стайні. — Надто для тебе.
Щоразу, як ми сперечалися, він наводив цей аргумент. Щоразу я благала його відпустити мене в селище Вищих Фе, щоб допомогти відновити те, що Амаранта спалила багато років тому.
Ми вийшли зі стайні. Я пішла за ним у яскравий безхмарний день, де трави вкривали сусідні пагорби, погойдуючись під легким вітерцем.
— Люди хочуть повернутися, вони хочуть знайти місце, де зможуть жити…
— Ці ж люди вважають тебе благословенням, ознакою стабільності. Якщо з тобою щось станеться… — Він урвав себе на півслові, спиняючи коня на краю брудної стежки, що вела до східних лісів і де на нього за кілька метрів уже чекав Люсьєн. — Немає сенсу щось відновлювати, якщо тварі Амаранти шастають землями і можуть знову все знищити.
— Діють охоронні закляття.