Темлін притиснувся до мене, потім відсторонився:
— Ні, зараз. — Проте, коли мій язик сковзнув по його губах, він застогнав. Потім відхилився, відриваючись від моїх губ. — Поки це все… не вивітрилося з твоєї пам’яті.
Я завмерла, одна рука заплуталася у волоссі, а друга стискала тонку тканину туніки.
— Що?
Темлін ступив крок назад, хитаючи головою, ніби хотів позбутися бажання, що затьмарювало його розум. Ми не розлучалися так надовго від часів перемоги над Амарантою, та все, чого він зараз чекав від мене, так це розповіді про Двір Ночі.
— Темліне, це може…
Але він простягнув руку, зосереджено подивився на мене й покликав Люсьєна.
Я тим часом розправила на собі одяг — потягнула вниз блузку, щоб бодай якось прикрити пупок, спробувала пальцями розчесати волосся. Темлін підійшов до свого робочого столу й сів у крісло, кивнувши, щоб я сіла напроти нього.
— Вибач, — сказав він тихо, коли почулися кроки Люсьєна. — Це заради нашого блага. Заради нашої безпеки.
Я кинула погляд на потрощені стіни, на подряпані меблі з понівеченою оббивкою. Які ж жахіття мучили його уві сні та наяву, поки мене не було? Як він почувався, уявляючи мене в руках ворога, після того, що Амаранта зробила зі мною?
— Я знаю, — прошепотіла я нарешті. — Знаю, Темліне.
Можливо, я лише намагалася зрозуміти.
Я сіла в низьке крісло, коли зайшов Люсьєн, причиняючи за собою двері.
— Радий бачити, що з тобою все гаразд, люба Фейро, — сказав він, сідаючи поруч зі мною. — Утім, твоє вбрання Двору Ночі тут недоречне.
Темлін закивав на знак згоди з Люсьєном. Я змовчала. Хоч і розуміла, чому їх це так дратує.
Темлін і Люсьєн обмінялися мовчазними поглядами. Здавалося, вони розмовляють без слів, як люди, які жили пліч-о-пліч сто років. Люсьєн злегка кивнув і відкинувся у своєму кріслі — щоб слухати, спостерігати.
— Нам потрібно, щоб ти про все розповіла, — сказав Темлін. — Де розташований Двір Ночі, кого ти бачила, яку зброю і які сили вони застосовують, що робив Різ, з ким він розмовляв — згадай кожну деталь.
— Не знала, що я шпигунка.
Люсьєн засовався на стільці, але Темлін пояснив:
— Хай якою остогидлою є для мене ця угода, але тобі подарували доступ до Двору Ночі. Сторонні нечасто потрапляють туди, а якщо й бувають там, лише зрідка покидають замок неушкодженими. Найчастіше у них відбирає пам’ять… Хай би що Різ приховував, він не хоче, щоб нам будь-що стало відомо.
Спину мені обсипало морозом.
— Навіщо тобі це знати? Що ти збираєшся вчинити?
— Знати плани ворога, його спосіб життя завжди важливо. А от що ми збираємося зробити — тут ще треба визначитися. — Погляд його зелених очей був прикутий до мене. — Почнімо з плану розташування Двору. Він під горою?
— Це все до біса скидається на допит.
Люсьєн з шумом видихнув, але не сказав ані слова.
Темлін широко розставив руки на столі.
— Нам це треба знати, Фейро. Чи ти не можеш згадати? — На кісточках його пальців зблиснули кігті.
— Я все добре пам’ятаю, — сказала я. — Він не заподіяв шкоди моїй свідомості.
І, перш ніж він почав розпитувати, я стала розповідати про все, що бачила.
«Тому що я довіряю тобі», — сказав Різенд. І може… може, він справді пошкодив мій розум, що міг вчинити навіть під час занять із захисту і зведення стін. Бо, описуючи розташування будинку, Двору, гір та гірської місцевості, я почувалася так, наче пливла брудом та олією. Він був моїм ворогом, схилив мене укласти з ним ту угоду, адже бачив, що я в розпачі.
Я описувала кімнату у вежі. Темлін прискіпливо розпитував мене про цифри на мапі, змушуючи повторювати дослівно все те, що казав чи мурмотів про себе Різенд, поки я не сказала, яких випробувань зазнала цього тижня, а ще про сили, якими начебто володіла, на думку Різа… і про плани щодо Гайберну. Я розповіла йому про ту розмову з Мор — про пограбований та опоганений храм (Темлін пояснив, що Цесир був північним оборонним пунктом Двору Ночі й одним із місць, про яке було мало що відомо) і що Різенд згадував двох на ім’я Кассіан і Азріель. У обох у виразі обличчя з’явилося напруження, коли я це сказала, але вони не уточнювали, чи були їм ті люди знайомі. Тому я розповіла про іллірійців — і як Різ вистежив і вбив зрадників. Коли я закінчила, Темлін мовчав, а Люсьєн мало не розривався, стримуючи те, що йому так кортіло сказати.
— Гадаєш, у мене можуть бути ці здібності? — спитала я, змушуючи себе витримати його погляд.
— Це можливо, — сказав Темлін дуже тихо. — І якщо це так і є…
Нарешті Люсьєн не стримався: