Коли я попросила її розповісти мені, чого мені чекати, вона лише сказала, що про все подбає Темлін. Мені треба буде лише спостерігати.
Доволі просто — можна навіть зітхнути з полегшенням, адже в мене не буде необхідності ні говорити, ні діяти.
Але мені довелося змушувати себе не дивитися на татуйоване око в себе на долоні — щоб не згадувати, як Різ злостував на мене.
Темлін повернувся минулої ночі, щоб бути присутнім на зборі десятини. Я намагалася абстрагуватися від усього цього, а на ньому ж, я знала це від Аянти, була велика відповідальність.
Сидячи поруч із Темліном на помості головної зали, серед мармуру й золота, я відчувала погляди, спрямовані на мене, нескінченний потік сліз, подяк і благословень від людей за те, що я зробила для них.
Аянта, вдягнена у свою звичну для мене світло-блакитну мантію з каптуром, стояла біля дверей, благословляючи тих, хто щойно прийшов, і втішаючи словами тих, хто мало не втрачав голову в моїй присутності, запевняючи їх, що світ став кращим і що добро перемогло зло.
Минуло лише двадцять хвилин, а я більше не могла ні на чому зосередитися. Після чотирьох годин я вже геть не чула, що коїлося навколо.
Потік не ставав меншим. Приходили емісари, представники кожного міста у Дворі Весни, і місцеві жителі, приносячи плату: золото, прикраси, домашню птицю, урожай або одяг. Що приносили — значення не мало, адже вони віддавали те, що в них було. Люсьєн стояв на помості, підраховуючи все, що приносили, озброєний до зубів, як і десяток інших охоронців у залі. Приймальня, як Люсьєн називав її, нагадувала мені тронну залу. Цікаво, а чи давав він їй інші визначення…
Я провела багато часу в іншій тронній залі. Так само, як і Темлін.
І я не сиділа на помості, як Темлін, а стояла на колінах перед ним. До нас наближалася струнка Фе із сірою шкірою, прокрадаючись повз нескінченно довгий передній ряд, де стояли Вищі й нижчі Фе.
На ній не було одягу. Її довге темне волосся лежало на високих пружних грудях, величезні очі були чорнющі, як стоячий ставок. А коли вона рухалася, на її мерехтливій шкірі мінилося денне світло.
Люсьєн скривився від невдоволення. Але ніяк це не прокоментував, коли вона схилила обличчя з тонкими загостреними рисами й склала перетинчасті пальці на грудях.
— Від імені водних духів вітаю Тебе, Вищий Лорде, — промовила вона дивним шиплячим голосом чужоземки.
Її повні чуттєві уста оголили зуби, гострі й зубчасті, як у щуки. Загострені риси її обличчя підкреслювали чорні як вуглини очі.
Я бачила її рідню раніше. У водоймі поблизу маєтку. Їх було п’ятеро, і вони жили серед очеретів і латаття. Вони нечасто траплялися мені на очі — тобто, коли й траплялися, я не бачила нічого, окрім їхніх сяйливих голів, що визирали з прозорої води, тому навіть не уявляла, що зблизька вони такі огидні. Слава Котлу, я не плавала в цьому ставку. У мене було таке відчуття, що вона схопила б мене своїми перетинчастими пальцями, глибоко встромила б обламані нігті, і не встигла б я й зойкнути, як потягла б мене на дно.
— Ласкаво прошу, — сказав Темлін.
П’ять годин по тому він мав той самий вигляд, що і вранці. Здавалося, він аніскільки не втомився. Я подумала, що тепер, коли до нього повернулася сила, мало що його може втомлювати.
Водна істота ступила ближче, її перетинчаста пазуриста нога виблискувала яскраво-сірим. Люсьєн став між нами. Ось чому він стояв біля мене на помості.
Я зціпила зуби. Хто, на їхню думку, міг напасти на нас у нашому власному домі, на нашій землі, якщо лиш вони не були впевнені, що Гайберн готує напад? Навіть Аянта вже не бурмотіла в кінці зали, перемкнувшись на зустріч і уважно спостерігаючи.
Напевно, бесіда не буде схожа на всі інші.
— Будь ласка, Вищий Лорде, — мовила фейрі, вклоняючись так низько, що її чорне, аж синяве волосся мало не витирало мармурову підлогу. — В озері не залишилося більше риби.
Обличчя Темліна було мов граніт.
— Ви все одно повинні заплатити.
Золота його корона виблискувала у світлі дня. Прикрашена смарагдами, сапфірами та аметистами, вона була вилита у формі вінка з весняних квітів, що перепліталися між собою. Одна з п’яти корон його роду.
Фе показала розкриті долоні, але Темлін її урвав:
— Винятків ні для кого немає. У вас три дні, щоб заплатити десятину, а коли не так, ставка на наступній церемонії подвоїться.