Важко було втриматися, щоб не відповісти здивованим поглядом на скам’яніле обличчя та безжальні слова. У глибині зали Аянта схвально кивнула, не звертаючись, утім, ні до кого конкретно.
Водним духам нічого їсти — як він вважає, яким чином вона принесе йому їжу?
— Будь ласка, — прошепотіла вона крізь загострені зуби й затремтіла, а її срібляста шкіра заблищала. — В озері нічого не залишилося.
Жоден м’яз на обличчі Темліна не ворухнувся.
— У тебе є три дні…
— Але в нас немає золота!
— Не переривай мене, — сказав він.
Я відвела погляд — важко було витримати цей безжальний вираз обличчя.
Вона ще нижче схилила голову:
— Перепрошую, мій Вищий Лорде.
— У тебе є три дні до виплати, або ж принесеш у два рази більше наступного місяця, — повторив він. — Не встигнеш — наслідки тобі відомі.
Темлін змахнув рукою. Розмова була закінчена.
Кинувши останній відчайдушний і приречений погляд на Темліна, вона вийшла із зали. Коли наступна фейрі — жінка із цапиними ногами, яка тримала щось подібне до кошика, у якому були гриби, — стала, терпляче очікуючи на запрошення підійти до помосту, я повернулася до Темліна.
— Нам не потрібен кошик з рибою, — прошепотіла я. — Навіщо змушувати її ось так страждати?
Він глянув туди, куди відійшла Аянта, даючи лісовій істоті пройти. Рука Аянти лежала на прикрашеному перлами поясі, наче жінка могла зірвати його зі жриці, щоб сплатити десятину. Темлін насупився:
— Я не можу робити ніяких винятків. Учиниш так — і всі вимагатимуть того самого.
Я вчепилася в підлокітники свого крісла — невелике дерев’яне сидіння поряд із його величезним троном, що був прикрашений вирізаними на ньому трояндами.
— Але ж нам не потрібні ці речі. Навіщо нам золоте руно, навіщо варення? Якщо в неї немає риби, три дні нічого не вирішать. Навіщо змушувати її голодувати? Чому б не допомогти їй наповнити ставок рибою? — Я протягом років голодувала, тому ледве стримувала себе, щоб не зірватися, не закричати через усю ту несправедливість життя, яку спостерігала.
Погляд його смарагдових очей пом’якшав, ніби він прочитав мої думки. Він сказав:
— Тому що такі правила. Так робив мій батько, його батько, і так робитиме мій син. — Він посміхнувся і простягнув до мене руку, додавши: — Одного дня.
Одного дня. Якщо ми одружимося. Якщо колись моя тяжка ноша полегшає, якщо ми зможемо втекти від тіней, які переслідують нас. Ми ніколи не порушували цієї теми. Аянта, на щастя, теж нічого про це не говорила.
— Але ми можемо допомогти їй — знайти спосіб знову наповнити ставок…
— Нам ще багато чого треба зробити. Милостиня не допоможе їй у майбутньому.
Я відкрила рот, але вчасно спохопилася й не стала продовжувати розмову. Зараз було не до суперечок.
Я вивільнила руку з руки Темліна, а він запросив жінку, схожу на фавна із цапиними ногами, підійти до помосту.
— Я хочу вийти на свіже повітря, — сказала я й підвелася з крісла.
Я не дала Темліну шанс заперечити, спускаючись із помосту. Зробила вигляд, що не помічаю трьох охоронців, яких Темлін послав за мною, шеренгу емісарів, які витріщалися на мене й перешіптувалися, дивлячись, як я йду залою.
Аянта намагалася зупинити мене, коли я притьмом пронеслася повз неї, але я проігнорувала її намір.
Я вийшла через передні двері і пройшла так швидко, як могла, повз чергу присутніх, що в’юнилася вниз сходами, доходячи до гравійної доріжки біля парадного входу. Дивлячись через голови Вищих і нижчих Фе, що формували чергу, я помітила постать водної німфи, що завертала за ріг нашого будинку — до водойми за садами. Вона ступала важкими кроками, втираючи сльози.
— Перепрошую, — вигукувала я, наздоганяючи її, а стражники, йдучи за мною, трималися, однак, на певній відстані.
Вона зупинилася на розі будинку й повернулася з неприродною пластикою. Я притлумила бажання відступити на крок, подолала острах від споглядання її неземних рис, до яких була прикута вся моя увага. Охоронці спостерігали за нами, тримаючи руки на піхвах, стоячи за кілька кроків позаду мене.
Ніздрі німфи були просто вузькими щілинами, немов вирізаними на її обличчі, а за вухами були помітні невеликі зябра.
Вона злегка схилила голову. Не глибокий уклін — на знак глибокої поваги, а напівуклін, адже я була ніким, лише іграшкою Вищого Лорда.
— Слухаю, — прошипіла вона, блиснувши хижими риб’ячими зубами.
— Скільки ти повинна заплатити?