Серце моє пришвидшило биття, коли я помітила перетинчасті пальці й гострі як бритва зуби.
Темлін одного разу сказав мені, що духи води всеїдні. А якщо риба у них закінчилася…
— Скільки потрібно золота? Скільки золота коштує ваша риба?
— Набагато більше, ніж ти маєш.
— Тоді ось, візьми, — сказала я, розстібаючи золотий браслет з рубінами і знімаючи його із зап’ястя. Про нього Аянта казала, що він пасує мені більше, ніж той срібний, який я вже майже зносила. Я запропонувала його їй. — Візьми це.
Щойно вона простягнула руку за браслетом, як я вже зірвала золоте намисто із шиї й вийняла діамантові сережки-крапельки з вух.
— І ще оце. — На долоні в мене мінилися сяйвом під сонячними променями коштовності, оправлені в золото. — Віддай йому те, що винна, а потім купи собі трохи їжі, — сказала я схвильовано.
Очі в неї розширилися від подиву. У найближчому селі щотижня працював невеликий ринок — поки що це була лише купка торговців. Сподіваюся, так чи інак колись він мав побільшати.
— Що ти хочеш за це?
— Нічого. Це не угода, просто візьми їх. — Я простягнула долоні. — Прошу.
Вона насупилася, дивлячись на прикраси.
— Ти нічого не хочеш в обмін?
— Нічого.
Фейрі, що стояли в черзі, із цікавістю поглядали на нас.
— Просто візьми їх, прошу.
Вона знову подивилася на мене і, торкнувшись холодними мозолястими пальцями моїх долонь, узяла прикраси. Коштовності заблищали на її перетинчастих долонях, як сонячні промені у воді.
— Дякую, — сказала вона, цього разу роблячи глибокий уклін. — Я не забуду твоєї доброти. — Вона прошипіла ці слова, і я знову здригнулася, прикута поглядом до її незвичних рис, до бездонно чорних очей, які мало не поглинали мене всю. — Ані я, ані мої сестри.
Вона розвернулася й пішла назад, до маєтку, а на обличчях трьох охоронців, що супроводжували мене, застигло несхвалення мого вчинку.
Я сиділа за обіднім столом з Люсьєном і Темліном. Вони не розмовляли, але погляд Люсьєна снував від мене до Темліна, а потім знову до своєї тарілки.
За десять хвилин я відклала виделку і спитала Темліна:
— У чім річ?
Він не забарився з відповіддю:
— Ти й сама знаєш, у чім.
Я промовчала.
— Ти віддала німфі свою коштовну прикрасу. Прикрасу, яку подарував тобі я.
— У нас весь бісів будинок наповнений золотом і коштовностями.
Люсьєн глибоко зітхнув, ніби казав: «Ну от, завелися».
— Чому я не повинна була віддати їй ту прикрасу? — наполягала я. — Ці речі нічого для мене не варті. Я ніколи не надягала ту саму прикрасу двічі! Кого це непокоїть?
Темлін підібгав губи.
— Такою своєю поведінкою ти порушуєш правила, заведені у Дворі. Тут так заведено, а коли ти віддаєш гроші тій ненажерливій фейрі, це робить мене — робить увесь Двір слабким.
— Не розмовляй так зі мною, — сказала я, вищиривши зуби.
Він ляснув рукою по столу, і я побачила, як кігті прориваються крізь його плоть, та все одно, зіпершись руками на дерев’яний стіл, нахилилася вперед.
— Ти навіть збагнути не можеш, як я почувалася, коли була на межі голодної смерті всі ці місяці. Називай її ненажерою, якщо тобі так хочеться, але в мене теж є сестри, і я пам’ятаю, як це — повертатися додому без їжі. — Я на мить замовкла, заспокоюючись, але якась сила знову завирувала під шкірою, заповнюючи, здавалося, й кістки. — Нехай же вона витратить всі ті гроші на дурниці — може, у неї та її сестер немає самоконтролю, — але я не ризикуватиму, дозволивши їй вмерти від голоду через якісь дурні правила, що їх завели твої предки.
Люсьєн відкашлявся:
— Вона не зі зла, Теме.
— Я знаю, — гарикнув він.
Люсьєн витримав його погляд.
— Гірше вже траплялося, гірше може трапитися. Просто розслабся.
Темлін, кинувши на Люсьєна погляд своїх смарагдових диких очей, прогарчав у відповідь:
— Хіба я питав тебе?!
Почувши це від Темліна і завваживши його погляд, Люсьєн опустив голову, а кров у моїх жилах перетворилася на вогняну ріку. «Подивися йому у вічі, — мовчки благала я, — дай відсіч, борися. За нами правда, не за ним». Люсьєн напружився. Сила знову завирувала в мені й, шукаючи виходу, немов спис, поцілила просто в Люсьєна. Не відступай…
Потім я зникла.
Я досі залишалася там, досі дивилася своїми очима, але була інша частина мене, яка дивилася на те, що відбувається, з іншого кутка кімнати, з погляду іншої людини…
Думки накрили мене хвилею, зображеннями і спогадами, шаблони мислення й почуття здавалися дуже давніми, розумними й сумними, нескінченно сумними, сповненими почуттям провини, що роз’їдає зсередини безнадією…