І раптом я знову повернулася. За мить я вже здивовано дивилася на Люсьєна.
Його голова. Я була всередині його голови, прослизнула через його ментальні стіни.
Я встала, кинувши серветку на стіл нетремтливими, мені на подив, руками.
Я знала, хто подарував мені цю здатність. Вечеря, яку я встигла проковтнути, стала мені колом у горлі. Зусиллям волі я придушила блювотний позив.
— Ми ще не закінчили вечерю, — прогарчав Темлін.
— Смачного, — кинула я йому у відповідь і вийшла.
Я могла заприсягтися, що помітила два відбитки моїх рук, випалені на дереві, які визирали з-під моєї серветки. І сподівалася, що ніхто з них їх не побачить.
А ще я сподівалася, що Люсьєн не відчув вторгнення в його розум.
Розділ 9
Я довго ходила кімнатою. Можливо, я помилилася щодо тих випалених відбитків — може, вони вже були там. Може, не я закликала вогонь і обпалила дерево. Можливо навіть, що і в мозку Люсьєна я не була, а лише уявила собі цю дивну «прогулянку».
Ейсіл, як завжди, прийшла, щоб допомогти мені переодягнутися перед сном.
Сівши біля туалетного столика так, щоб вона могла розчісувати моє волосся, я зіщулилася, побачивши власне відображення. Синці під очима, здавалося, були від народження — обличчя змарніло. Навіть губи зблідли, і я зітхнула, приплющивши очі.
— Ти віддала прикраси німфі, — розмірковувала Ейсіл.
Я розплющила очі й подивилася на її відображення в дзеркалі. Смагляве обличчя нагадувало мені пожмакану шкіряну подушку. Темні очі на мить зблиснули, перш ніж зосередитися на волоссі, і вона сказала:
— Вони слизькі істоти.
— Вона сказала, що вони голодують, що в них немає їжі, — прошепотіла я.
Ейсіл ніжно розплутувала скуйовджене волосся.
— Жодна Фе в тій черзі не дала б їй гроші. Жодна не насмілилася б зробити це. Багато хто втопився від голоду. Ненажерливість — то їхнє прокляття. Твоїх прикрас не вистачить їй і на тиждень.
Я тупнула ногою.
— Хай там як! — повела далі Ейсіл, відкладаючи гребінець, щоб заплести волосся в косу. Її довгі веретеноподібні пальці ледь дряпали, торкаючись шкіри голови. — Вона ніколи цього не забуде. Доки жива, хоч би що ти їй сказала, вона буде твоєю боржницею.
Ейсіл завершила плетіння коси і торкнулася мого плеча:
— За останні п’ятдесят років багато хто із Фе пізнав голод. Не думай, що про це ніхто не дізнається.
Слова Ейсіл чомусь викликали в мене не сплеск марнославства, а хвилю страху.
Я чекала, що Темлін все ж таки прийде до мене, але він не з’являвся. Коли було вже за північ, я вирушила на його пошуки. Поблукавши темними тихими коридорами, я знайшла його в кабінеті. Цього разу він був сам.
Дерев’яна скринька з товстим рожевим бантом лежала на столі, обабіч якого стояли два однакові крісла.
— Я вже хотів піднятися до тебе, — сказав він, підводячи голову, щоб пересвідчитися, що зі мною все гаразд. — Тобі треба виспатися.
Я зачинила за собою двері. Знала, що не зможу заснути, — слова, які ми прокричали одне одному, ще дзвеніли у мене в голові.
— Ти теж, — сказала я голосом таким непевним, як і мир між нами. — Ти забагато працюєш.
Я пройшла кімнатою і сперлася рукою на крісло, роззираючись довкола. Потім я звернула увагу на його подарунок. Темлін тим часом уважно розглядав мене.
— Як ти гадаєш, чому я не хотів бути Вищим Лордом? — спитав він, підвівшись із крісла й обходячи стіл. Він поцілував мене в брову, у кінчик носа, в губи й прошепотів у мої розкриті уста: — Забагато паперової роботи.
Я засміялася, а він поцілував мене між шиєю й плечем.
— Мені шкода, — мурмотів він, тим часом як відчутно напружувалася моя спина. Він знову поцілував мене в шию. — Мені шкода.
Я провела долонею по його руці:
— Темліне…
— Мені не слід було розповідати тобі ті жахливі речі.
Я відчувала його подих на своїй шкірі.
— Тобі і Люсьєну. Я нічого такого не мав на увазі.
— Знаю.
Він усім тілом притиснувся до мене.
— Вибач, що нагримала на тебе.
— Твоя правда, — сказав він, хоча насправді це було не так. — Я помилявся.
Правда була на його боці — якщо він робитиме винятки, тоді й інші Фе вимагатимуть того самого ставлення. І те, як я вчинила зі своїми прикрасами, могли розцінити, як підривання його влади.