— Дехто зміг їх уникнути. Учора Люсьєн убив п’ятьох нагів.
Я повернула голову, подивилася на Люсьєна. Той скривився. Люсьєн нічого мені про це не сказав учора за вечерею. Він збрехав, коли я запитала його, чому він кульгає. Мені стало зле — не лише через брехню, але… наги. Іноді уві сні я бачила, як убиваю їх і їхня кров заливає мене; снилися мені нахабно усміхнені пики, коли вони хотіли розшматувати мене в лісі.
Темлін тихо сказав:
— Мені важко робити те, що я мушу, коли весь час думаю, чи в безпеці ти.
— Звісно, я буду в безпеці.
Я ж тепер фейка. З такою силою та спритністю я мала всі шанси втекти, уникнути небезпеки, коли раптом щось станеться.
— Прошу тебе, будь ласка, просто зроби це для мене, — промовив Темлін, погладжуючи міцну шию жеребця, який нетерпляче заіржав.
Інші вже перевели своїх коней у легкий галоп, і перший із них вже майже сховався в тіні лісу. Темлін різко повернув обличчя у бік білосніжного маєтку, який було добре видно в мене за спиною.
— Я певен, що там знайдеться тобі робота. Або почни писати картини. Спробуй той новий набір, що я подарував тобі на свято Зимового Сонцестояння.
У цьому домі на мене не чекало нічого, окрім приготування до весілля, відтоді як Ейсіл заборонила мені робити бодай щось. І не тільки через те, ким я була і ким невдовзі стану для Темліна… Через те, що я зробила особисто для неї, для її хлопчаків і для всієї Прифії. І слуги поводилися так само. Деякі з них плакали, висловлюючи подяку, коли бачили мене в коридорах. Що ж до живопису…
— Хай буде по-твоєму, — зітхнула я і змусила себе подивитися йому у вічі й усміхнутися, а тоді застерегла його: — Будь обережним.
Мене непокоїла думка про те, що він їде полювати на монстрів, яких колись звільнила Амаранта.
— Я люблю тебе, — тихо мовив Темлін.
Я кивнула, тихо проказавши те саме у відповідь, тим часом як кінь Темліна вже біг риссю до Люсьєна, який досі чекав на нього і тепер трохи хмурився. Я не дивилася їм услід.
Неквапом я поверталася через загорожі, що ними були обнесені садки; птахи весело співали своїх весняних пісень, а під моїми легкими черевиками шелестіла рінь.
Я ненавиділа яскраві сукні, які стали тепер моїм щоденним вбранням, але сміливості зізнатися в цьому Темліну у мене не ставало. Ні тоді, коли він купував мені ті сукні, ані тепер, коли він сяйливими очима дивився на мене, коли я вбиралася в них, і щиро зізнавався мені в тому, який він щасливий. День, коли я знову вдягну шаровари й туніку, коли зброя замінить мені вишукані прикраси, стане тим днем, коли зрозуміле всім послання полине в усі землі. А поки що я вбиралася в сукні й дозволяла Ейсіл куйовдити мені зачіски — нехай, якщо вже таким чином усі, хто мене бачить, почуваються певніше й комфортніше.
Темлін принаймні не заперечував проти того, щоб у мене при собі був кинджал. Я повісила його на пояс, прикрашений коштовним камінням. Люсьєн подарував мені і пояс, і кинджал. Кинджал — за кілька місяців до поразки Амаранти, а пояс — через кілька тижнів після того, і тепер кинджал та ще іншу зброю я носила із собою повсюди. «Навіть озброєна до зубів ти залишаєшся прекрасною», — казав він.
Та навіть якби раптом протягом ста років тривала стабільність, не певна, що, прокинувшись уранці, я не взяла б із собою кинджал.
Століття.
Переді мною простиралися століття. Століття з Темліном у цьому прекрасному затишному місці. Можливо, я й дам собі лад. А може, й ні.
Я зупинилася перед сходами обвитого плющем та трояндами будинку й поглянула праворуч — на доглянутий розарій і вікна під ним.
Сюди, до моєї колишньої художньої студії, після мого повернення я заходила лише раз.
І всі ці картини, всі фарби та пензлі, білі полотна, що чекали на мене, сподіваючись, що я колись розповім їм свої історії, виллю на них свої почуття та мрії… усі вони викликали в мене відразу.
Я пішла за кілька хвилин і відтоді не поверталася.
Я припинила систематизувати в уяві кольори, відчуття та текстури й уже не помічала їх. І ледве могла дивитися на картини, що висіли в коридорах і зібрані в галереї.
Мене покликали. Із прочинених дверей маєтку до мене долинуло ніжно проспіване моє ім’я, і напруження в моїх плечах трохи ослабло. Вища Жриця, Вища Фе і подруга дитинства Темліна, яка взялася допомогти мені підготуватися до весілля. Проти цього я не заперечувала. Але мені зовсім не подобалася її готовність поклонятися мені й Темліну, немов ми — новоспечені боги, обрані й благословенні Котлом.
І, спостерігаючи за нею, я не пошкодувала, — адже Аянта знала всіх і в Дворі, і поза його межами. Вона супроводжувала мене на всіх заходах та обідах і розповідала подробиці про гостей, а ще сприяла тому, що я змогла поринути у веселий вир свята Зимового Сонцестояння. Зрештою, вона головувала на різних церемоніях, і я була більше ніж щаслива дати їй обирати, якими вінками та стрічками прикрасити будинок та сад і яким сріблом накрити обідній стіл.