— Фейро, — хрипко вимовив він.
Ще крок — щось не давало йому йти.
— Фейро, будь ласка, — видихнув він.
І я зрозуміла: перешкода і парасолька не його захист. Це захист від нього, створений мною.
Стіна. Але не ментальна, а фізична.
Я не знала, хто з Вищих Лордів контролює повітря, чи стихію вітру, чи ще щось подібне до цього. І від кого в мене ця сила. Можливо, від когось із Сонячного Двору. Мені було до того байдуже.
— Фейро, — простогнав Темлін утретє, простягаючи руки до мене, упираючись у невидиму стіну ущільненого повітря, — будь ласка, будь ласка.
Ці слова зламали щось у мені. Відкрили мене навстіж.
Можливо, вони зламали і мою стіну — рука Темліна з легкістю пройшла крізь неї.
Потім він переступив цю межу між хаосом і порядком, небезпекою і безпекою й опустився на коліна, взявши моє обличчя в долоні.
— Мені шкода, шкода.
Я не могла вгамувати тремтіння.
— Я спробую, — голосно видихнув він. — Намагатимуся стати кращим. Я не… Іноді я не можу цього контролювати. Цю злість. Сьогодні просто… просто був жахливий день. Через десятину, через усе це. Сьогодні — забудьмо все. Залишмо це в минулому. Будь ласка.
Я не пручалася, коли його руки обвилися навколо мене, міцно притискаючи до себе, досить сильно, щоб його тепло проникло в кожну клітинку мого тіла. Він занурився обличчям у мою шию і бурмотів вибачення так, ніби моє тіло могло увібрати його слова, ніби він міг спілкуватися тільки так — притискаючись своїм тілом до мого.
— Я не зміг урятувати тебе тоді. Не зміг захистити від них. І ось, ти сказала, що… що я… топлю тебе… Чим же тоді я кращий за них?
Мені слід було сказати йому, що це неправда, але… я говорила це щиро. Як могла.
— Я намагатимуся стати кращим, — знову сказав він. — Будь ласка, дай мені більше часу. Дай мені… впоратися з усім цим. Будь ласка.
«Впоратися — з чим?» — хотіла я спитати, але не змогла вимовити ані слова. Я усвідомила, що досі мовчала.
Зрозуміла, що він чекав відповіді, якої в мене для нього не було.
Тому обняла його, бо і я могла говорити лише так — притискаючись тілом до тіла.
Це було достатньою відповіддю.
— Мені шкода, — знову сказав він. Він весь час стиха повторював ті самі слова.
«Ти й так уже багато віддала, Фейро».
Напевно, він мав рацію. І, можливо, тепер у мене вже нічого не залишилося, що я могла б віддати йому.
Я дивилася йому через плече, коли обіймала.
Червона фарба розтеклася по всій стіні навпроти нас. І, коли вона стікала дерев’яними панельними стінами, я подумала, що вона схожа на кров.
Протягом усіх наступних днів Темлін не втомлювався вибачатися. Він кохався зі мною вдень і вночі. Він виявляв захват моїм тілом, усім, чим міг, — руками, язиком, зубами. І це завжди було для нас напрочуд приємно. Усе інше було доволі складно.
Але він був вірний своєму слову.
Гуляючи садами, я помітила, що охоронців стало менше. Дехто наглядав за мною, але тепер ніхто з них не ходив слідом. Я навіть могла прогулятися лісом без супроводу.
Проте я знала, що конюхи негайно повідомляли Темліну, коли я виїздила і коли поверталася.
Темлін же ніколи не згадував про ту міцну повітряну стіну, що її я використала проти нього. Усе вляглося, тому мені не хотілося повертатися до тієї теми.
Дні минали, як у тумані. Темлін лише зрідка залишався вдома і, повертаючись, нічого не розповідав мені. Я не чіпала його, не дозоляла розпитуваннями. Захисник — ось ким він був і ким завжди буде. Саме цього я хотіла, коли мені було холодно, важко і безрадісно; саме це було мені найпотрібніше, щоб розтопити лід гірких років голодного існування.
Мені бракувало сміливості запитати в себе, чого б я хотіла або що мені потрібно зараз. Ким я стала.
Неробство було моїм єдиним заняттям, тому всі дні я просиджувала в бібліотеці — читала, писала. Зміцнювала ментальну стіну, цеглинка за цеглинкою, шар за шаром. Іноді я перевіряла, чи могла збудувати стіну зі щільного повітря. Я насолоджувалася тишею, хоч нею вже були сповнені мій кровоток і свідомість.
Були дні, коли я зовсім ні з ким не розмовляла. Навіть з Ейсіл.
Я прокидалася щоночі, тремтіла, задихалася. І я була рада, що Темлін не був свідком цього. Адже я теж не бачила, як він підхоплювався, заскочений нічними жахіттями, весь у холодному поту. Або перетворювався на чудовисько і не спав до світанку, перевіряючи, чи немає якоїсь загрози, чи все спокійно в маєтку. Чим я могла заспокоїти його, розігнати страхи, коли я й була джерелом більшості з них?