Хтось кашлянув у залі, і Темлін напружився.
Мені набридла ця безглузда суперечка, тому можливість повернутися у відкритий простір, безтурботне місце в горах, здавалася мені кращим варіантом. Принаймні це було б приємніше, ніж день у день сидіти в бібліотеці…
Я відсторонилася й повернулася до зали, а Темлін залишився в кімнаті.
Різ насупився, глянувши на мене. Я вже подумала, чи не нагрубіянити йому, але це вимагало більше енергії, ніж у мене було. І означало б, що мені не все одно, що він подумав.
Обличчя Різа нічого не виражало, коли він простягнув мені руку.
Тієї ж миті позаду мене з’явився Темлін і відштовхнув її.
— Ти розриваєш з нею угоду просто зараз, і я даю тобі все, чого ти прагнеш. Усе.
Моє серце спинилося.
— Ти з глузду з’їхав?
Темлін навіть не подивився в мій бік.
Різенд лише скинув бровою:
— У мене вже є все, чого я найбільше хотів.
Він обійшов Темліна, наче той був частиною меблів, і взяв мене за руку. Не встигла я попрощатися, як чорний вітер уже огорнув нас і ми зникли.
Розділ 11
— Що, в біса, з тобою сталося? — спитав Різенд, перш ніж ми опинилися у Дворі Ночі.
— Чому б тобі не прочитати відповідь у мене в голові? — спитала я своєю чергою, але слова здалися мені недостатньо ядучими.
Я не відштовхнула Різа, вивільняючись з його рук.
Він підморгнув мені:
— А де подівся гострий гумор?
Я не усміхнулася.
— Цього разу не жбурлятимеш у мене черевики? — Але в його очах я майже читала: «Пограймося?»
Я попрямувала сходами, що вели до моєї кімнати.
— Поснідай зі мною, — мовив він.
У його словах було щось таке, що змусило мене зупинитися. Присягаюся, мені вчувся в цих словах розпач. Принаймні занепокоєння.
Я обернулася й нараз відчула, що одяг висить на мені. Я й не помітила, що так схудла. Навіть попри те, що все поступово поверталося в нормальне русло.
— Хіба в тебе немає більш важливих справ? — спитала я.
— Звісно, є, — відповів він і примружився. — І їх так багато! До того ж усі їх треба вирішувати. Інколи я ладен піддатися спокусі й вивільнити всю свою силу, стерши геть усе на порох. Аби лише настав мир. — Він усміхнувся, вклонившись мені в пояс. Хоч він і любив щоразу хизуватися своєю силою, як оце й зараз, але я не боялася його, кров у мене не холола в жилах. — Та для тебе я завжди знайду час.
Я ще не встигла поїсти і була голодна. Але за цією нахабною і неймовірною усмішкою я справді бачила занепокоєння. Йому було жаль мене.
Я зробила жест у бік звичного для мене скляного столу для сніданків у кінці зали.
Ми йшли поруч, але на певній відстані одне від одного. Я втомилася. Так утомилася.
Коли ми майже наблизилися до стола, Різ запитав:
— Цього місяця я хвилювався через наш милий зв’язок. У нашому прекрасному Дворі Весни відбулося щось цікаве?
— Нічого такого, — відповіла я.
Адже так і було. І це його ніяк не обходило.
Я скоса зиркнула на нього. В його очах зблиснув… ні, не гнів — стурбованість промайнула в них.
Можу присягнутися, що сама гора здригнулася на підтвердження моїх думок.
— Якщо ти й так усе знаєш, — холодно мовила я, — навіщо тоді взагалі питаєш?
Я опустилася на стілець, і Різ сів навпроти мене й тихо відповів:
— Тому що останнім часом я нічого не чую, хоч ми й маємо зв’язок. Тиша. Навіть якщо твоя стіна переважно зведена, що справді вражає, я все одно повинен був відчувати тебе. Але я нічого не відчуваю. Іноді мені доводиться перевіряти, чи ти взагалі жива. — Навколо нього згустився морок. — І ось у мене важлива зустріч, аж раптом стається вибух. Мене охоплює жах. І все, що я бачу, — це миготіння твоїх і його зображень, а потім усе зникає. Знову тиша. Я хотів би знати, що спричинило сплеск твоїх емоцій.
Я накладала їжу, не дивлячись у тарілку.
— Сталася суперечка, а решта тебе не стосується.
— І тому в тебе такий вигляд, ніби печаль, провина і гнів роз’їдають тебе зсередини, клітина за клітиною?
Мені не хотілося це обговорювати.
— Іди геть із моєї голови!
— То, може, змусиш мене зробити це? Вижени мене. Цього ранку ти послабила свій захист — будь-хто міг пробратися тобі в голову.
Я не відвела очей. Ще один виклик. Але… мені було байдуже. Байдуже на силу, що вирувала в моєму тілі, на те, як легко я змогла прослизнути у свідомість Люсьєна, так само як Різ міг прослизнути в мою, зі стіною або без неї. Натомість я лише запитала: