— Якщо вони це зроблять, — заперечив Люсьєн, — ніхто з Вищих Лордів не терпітиме цього. Їм доведеться відчути на собі гнів усіх шести Дворів, які врешті-решт знищать їх. Нема дурних.
— Є. Різенд, — сказала Аянта.
Потім, пом’якшивши голос і, безсумнівно, звертаючись до Темліна, вона промовила:
— І, маючи таку силу, він здатний протистояти. Уяви собі: може настати день, коли він не поверне її. Ти чутимеш бридку брехню, яку він шепоче їй.
А потім додала ще тихіше й підступніше:
— Є й інші способи. Можливо, ми не зможемо самотужки подолати його, проте я познайомилася за морем…
— Ми не вбивці, — урвав її Люсьєн. — Різ той, хто він є, але хто посяде його місце…
Кров похолола у мене в жилах, і, присягаюся, кінчики пальців вкрилися кригою.
Люсьєн вів далі благальним тоном:
— Темліне… Теме… Просто дозволь їй тренуватися, навчитися приборкувати цю силу — якщо за нею прийдуть Вищі Лорди, дозволь їй мати бодай шанс.
У кімнаті запала тиша, немов вивільнюючи для Темліна простір для роздумів.
Ноги самі понесли мене назад, коли я почула перше слово, що злетіло з його вуст, мало не гарчання:
— Ні.
Навіть підіймаючись нагору, я чула його слова.
— Ми не дамо їм жодних підстав підозрювати, що в неї є здібності, а тренування однозначно все зіпсує. Не дивися на мене так, Люсьєне.
Знову мовчання.
Потім жахливе гарчання — і дім здригнувся від бурхливого потоку магії.
Голос Темліна був тихий і вбивчий:
— Не тисни на мене в цьому питанні.
Я не хотіла знати, що трапилося в тій кімнаті, що він зробив із Люсьєном і що за вигляд був у Люсьєна, що спричинив такий спалах сили.
Я замкнулася в кімнаті і не спустилася вниз на вечерю.
Темлін не шукав мене тієї ночі. Мені не давала спокою думка, чи обговорюють вони мене, моє майбутнє і те, що мені загрожує.
Коли я нарешті опівдні вилізла з ліжка, помітила, що біля моєї спальні стоїть варта. Охоронці супроводжували мене протягом дня.
За їх словами, Темлін і Люсьєн уже зачинилися в кабінеті. Без придворних Темліна маєток знову став тихим, і я, не маючи що робити, пішла на прогулянку, дивуючись, як у землі ще не закарбувалися навіки мої відбитки — так часто я ходила садовими стежками, вимірявши їх уздовж і впоперек.
Самі лиш мої кроки лунали сяйливими залами, коли я проходила повз стражників. Вони стояли, озброєні до зубів, і намагалися всіма силами не дивитися на мене. Жоден із них не заговорив зі мною. Навіть слуги рідко розмовляли, а якщо й насмілювалися, то лише з необхідності.
Може, я стала занадто пасивною; моє неробство зробило мене більш схильною до подібних нападів. Хто завгодно міг побачити мене вчора.
І ми досі не говорили про це… Аянта знала. Про силу. Як давно їй було це відомо? Сама думка про те, що Темлін розповів їй…
Мої шовкові кімнатні черевички ледь торкалися мармурових сходів, а шифоновий шлейф зеленої сукні тягнувся за мною.
Яка тиша. Забагато тиші.
Мені треба було вислизнути із цього будинку. Треба було докласти до чогось рук. Якщо мешканцям села не була потрібна моя допомога, то й нехай. Я могла робити щось інше. Хай би що це було.
Я збиралася повернути вниз коридором, який вів до кабінету, і запитати Темліна, чи є якесь завдання, яке я могла б виконати. Я ладна була благати його, коли двері кабінету відчинилися й переді мною постали Темлін і Люсьєн. Обоє були важко озброєні. Аянти з ними не було.
— Ти вже йдеш? — спитала я, чекаючи, коли вони дійдуть до холу.
Коли вони наблизилися, я побачила, який похмурий був Темлін.
— На західному морському кордоні помічена підозріла активність. Я мушу йти.
То був найближчий до Гайберну кордон.
— Можна я піду з тобою? — Я ніколи не питала ось так прямо, проте…
Темлін зупинився. Люсьєн попрямував далі і, входячи у відчинені двері, намагався приховати тремтіння у своєму тілі.
— Мені шкода, — сказав Темлін, беручи мене за руку. — Це занадто небезпечно.
Я відійшла.
— Я знаю, як залишитися непоміченою. Просто візьми мене із собою.
— Я не хочу ризикувати, гадаючи, схоплять тебе наші вороги чи ні.
Які вороги? Скажи мені — скажи мені бодай щось.
Я подивилася через плече Темліна, просто на Люсьєна, який стояв на гравійній доріжці за входом до будинку. Коней я не побачила. Зрозуміла, цього разу вони їм ні до чого, адже можна швидше рухатися без них. Але я могла наздогнати їх. Може, мені почекати, поки вони поїдуть…
— Навіть не думай про це, — попередив Темлін.