Мою увагу привернуло його обличчя.
Він загрозливо промовив:
— Навіть не думай іти за нами.
— Я можу битися. — Але то була лише напівправда. Битва за життя і тренування в безпечних умовах — це геть різні речі.
— Будь ласка.
Ніколи не було так важко вимовляти ці слова.
Він похитав головою на знак несхвалення і попрямував через хол до парадних дверей.
Я йшла за ним і бурмотіла:
— Загроза завжди існуватиме, завжди будуть конфлікти чи вороги, через яких я муситиму залишатися тут.
Він повільно зупинився перед дубовими дверима, з такою любов’ю відновленими після нападу головорізів Амаранти, які їх розтрощили, і стиха сказав:
— Ти навіть не можеш нормально спати вночі.
— Ти теж, — видихнула я.
Він пішов, не озираючись:
— Ти не можеш терпіти присутності інших.
— Але ти обіцяв.
Мій голос зламався. Я благала його, але мені було байдуже. Мені треба вибратися із цього будинку.
— Попроси Брона й Аянту покататися з тобою.
— Я не хочу кататися! — сплеснула я руками. — Я не хочу кататися, йти на пікнік, збирати польові квіти. Я хочу робити щось. Тому візьми мене із собою.
Та дівчина, яка потребувала захисту, яка жадала стабільності і комфорту… вона померла в Підгір’ї. Я померла, і не було нікого, хто захистив би мене від цих жахів, перш ніж мені зламали шию. Я захищала себе сама. І я не стала, не змогла б позбутися тієї частини мене, що прокинулася і змінилася в Підгір’ї. Темлін повернув свою силу, став тим, ким він був, — захисником і годувальником, яким прагнув бути.
Смертна дівчина, з якою треба панькатися й доглядати її, та, що хоче розкошів і легкості, — це не я. Я не знала, як знову захотіти цього. Як бути покірною.
Темлін випустив кігті:
— Навіть якби я ризикував цим, твоя присутність буде лиш тягарем — ти не тренована.
Я почувалася так, ніби мене побили камінням. Розсипалася на друзки. Підвівши голову, мовила:
— Я йду з тобою — хочеш ти того чи ні.
— Ні, не йдеш. — Тем ступив до дверей, його кігті розсікали повітря по обидва боки від нього. Він був на півдорозі, спускаючись вниз, коли я дійшла до порогу.
І врізалася в невидиму стіну.
Я відсахнулася, намагаючись збагнути всю неймовірність того, що відбувається. Стіна була копією тієї, яку я створила в його кабінеті, і я стала шукати всередині себе шмаття душі, мого серця, перевіряючи свою стіну і питаючи себе, а чи не заблокувала я саму себе, але від мене не йшла сила.
Я простягнула руку до чистого повітря, що струменіло крізь відчинені двері. І зустріла твердий опір.
— Темліне, — прохрипіла я.
Проте він був уже далеко. Він ішов до залізних воріт, що височіли вдалині.
Люсьєн залишився внизу біля сходів, його обличчя було страшенно бліде.
— Темліне, — знову промовила я, штовхаючи стіну.
Він не обернувся.
Я вдарила рукою в невидимий бар’єр. Ніякого руху — нічого, саме лиш згущене повітря. І я ще не навчилася користуватися своєю силою, щоб пройти крізь неї, знищити її… Я дозволила йому переконати себе не тренуватися заради його блага…
— Не роби зайвих зусиль, — м’яко сказав Люсьєн.
Темлін уже був біля воріт, а потім знову зник — розчинився.
— Він оточив стіною весь будинок. Інші можуть як увійти, так і вийти. Ти — ні. Поки він не зніме бар’єру, — пояснив Люсьєн.
Він зачинив мене тут.
Я вдарила по стіні. Ще раз.
Нічого.
— Терпіння, Фейро, — сказав Люсьєн, скривившись і слідуючи за Темліном. — Прошу тебе. Я подивлюся, що можна зробити. Спробую ще раз.
Я ледь чула, що він говорить мені крізь гуркіт, який стояв у моїх вухах. Не хотіла бачити, як він підійде до воріт і розсіється так само, як Темлін.
Темлін замкнув мене. Замурував мене всередині свого будинку.
Я кинулася до найближчого вікна й відчинила стулки. Обличчя обдало холодним весняним вітром. Я виставила руку. Минувши кордон вікна, пальці наткнулися на ту саму кляту невидиму стіну. Гладку й дуже міцну.
Мені стало важко дихати.
Я опинилася в пастці.
Весь величезний будинок перетворився для мене на пастку. Це нічим не відрізнялося від полону в Підгір’ї. З таким самим успіхом я могла знову потрапити в ненависну камеру.
Я позадкувала, мої кроки були занадто легкі й швидкі, і врізалася в дубовий стіл, що стояв у центрі холу. Жоден із охоронців не з’явився, щоб спитати, чи все тут гаразд.
Він заманив мене в пастку. Замкнув мене незримим замком.
Я вже не бачила ні мармурової підлоги, ні картин на стінах, ні неясних обрисів кривих, похилих сходів за спиною. Я більше не чула ані щебетання весняних птахів, ані подихів вітру, що стиха шелестів фіранками.