А потім навколо мене закрутився руйнівний морок, підіймаючись угору, — він пожирав, ревів і шматував мене.
Я сіла на мармурову підлогу, схиливши голову на коліна й обхопивши себе руками. То було все, що я могла зробити, щоб не закричати, не розбитися на десять тисяч друзок.
«Він заманив мене в пастку, заманив у пастку, заманив у пастку…»
Я мусила вибратися, тому що одного разу вже втекла з іншого полону, але цього разу, цього разу…
Розсіювання. Я могла розчинитися в повітрі і з’явитися десь в іншому місці, вільному й відкритому. Я спробувала намацати свою силу, що завгодно, щось, що показало б мені спосіб зробити це, знайти вихід. Нічого. Нічого не було, і я перетворилася на ніщо й навіть не могла вибратися звідси.
Хтось дуже звіддалік кликав мене.
Ейсіл… Ейсіл.
Але я була замкнена в коконі темряви, вогню, льоду й вітру, і цей кокон розплавив на моєму пальці золото, краплі якого закапали в темряву, а слідом за ним з мого пальця злетів смарагд. Я загорнулася в цю силу, ніби вона могла захистити мене від стін, які насувалися, щоб розчавити мене і, можливо, відвоювати маленький шматочок повітря для мене.
Я не могла вибратися, не могла вибратися, не могла вибратися…
Стрункі сильні руки обхопили моє передпліччя.
Я була заслабка, щоб скинути їх.
Одна рука перемістилася до моїх колін, друга підхопила спину, а потім мене підняла й притиснула до себе жінка. Без сумніву, то була жінка.
Я не могла бачити, не хотіла бачити її.
Амаранта.
Прийшла, щоб знову забрати мене; прийшла, щоб нарешті вбити мене.
Дві жінки. Я чула голоси двох жінок поруч із собою. Там не було Амаранти.
— Будь ласка, будь ласка, подбайте про неї.
Це Ейсіл.
Праворуч від мого вуха друга жінка відповіла:
— Вважайте, що вам дуже пощастило, що ваш Вищий Лорд не був тут, коли з’явилися ми. Коли охоронці прокинуться, їм буде непереливки, якщо тільки вони ще будуть живі. Будьте вдячні за це.
Це Мор.
Мор тримала мене — несла мене.
Темрява зникала, і я змогла вдихнути, побачити двері, що ведуть у сад, до якого вона прямувала. Я розтулила рот, але вона нахилилася до мене і сказала:
— Ти думала, що його щит захистить тебе від нас? Різ знищив його, щойно подумавши про нього.
Але я ніде не бачила Різа — навіть коли морок знову закрутився навколо нас. Я притулилася до неї, намагаючись дихати, думати.
— Ти вільна, — напружено мовила Мор. — Ти вільна.
Не під захистом. Не оточена невидимими стінами.
Вільна.
Вона несла мене через сад, через поле, сходячи на пагорб і спускаючись. У печеру.
Мабуть, я стала чинити опір і трясти руками, бо вона сказала:
— Ти вже не там; ти вільна.
Вона повторювала це знову і знову, знову і знову, аж доки справжня темрява не поглинула нас.
За пів миті вона з’явилася, оточена ореолом сонячного світла, — яскравого, просякнутого запахами трав і суниці. Мені спало на думку, що то був Двір Літа, але потім…
Потім тихе зле гарчання розкололо повітря перед нами, прориваючись навіть крізь мою темряву.
— Я зробила все за каноном, — доповіла Мор тому, чиє ричання я чула.
Вона передала мене в чиїсь руки, і я всіма силами намагалася дихати, борючись за кожен ковток повітря, поки не почула голос Різенда:
— У такому разі нам тут більше нічого робити.
До дивної прадавньої темряви додався вітер.
І солодкі м’які сутінки ночі пестили мене, заспокоюючи мої нерви, мої легені, поки я нарешті не змогла почати нормально дихати й не занурилася в сон.
Розділ 13
Мене розбудило сонячне проміння. Відкритий простір навколо — нічого, крім ясного-ясного неба і вкритих снігом гір.
Напроти кушетки, на якій я розкинулася, у кріслі сидів Різенд з не властивим йому піднесеним і спокійним виразом обличчя. Він милувався гірським пейзажем.
Я поворушилася, і він повернувся до мене.
Ні краплі доброти в його очах. Нічого — лише безмежна крижана лють.
Але він кліпнув очима, і вона зникла, а замість неї з’явилося, напевно, полегшення. Виснаження.
Бліде сонячне світло зігрівало підлогу, зроблену з місячного каменю… світанок. Це був світанок. Мені не хотілося думати про те, скільки часу я була непритомна.
— Що сталося? — спитала я. Мій голос був хрипкий, немов я кричала.