— Ти й справді кричала, — сказав він.
Мені було все одно: опущені були мої стіни, не опущені чи навіть зруйновані.
— Ти змогла на смерть налякати всіх слуг і охорону в маєтку Темліна, коли закликала морок, а вони не могли розгледіти тебе.
Мені стало зле.
— Я комусь зашкодила?
— Ні. Хай би що ти робила, це було в тобі.
— Я не…
— За законом і протоколом, — сказав він, випростуючи довгі ноги, — якби до будинку увійшов я, щоб забрати тебе, це ускладнило б і без того заплутану ситуацію.
— Знищити твій щит не було складно, проте Мор мала увійти на власних ногах, приспати охорону за допомогою своєї сили й пронести тебе крізь кордон до іншого Двору, перш ніж я зміг би забрати тебе. Інакше Темлін мав би повне право направити свої війська в мої землі, щоб повернути тебе. Утім, позаяк я геть не зацікавлений у розв’язуванні міжусобної війни, мусили все зробити за правилами.
Те саме сказала й Мор — вона все зробила за правилами. Але…
— Коли я повернуся?
— Позаяк твоє перебування тут не є частиною нашої щомісячної угоди, то це означає, що ти не зобов’язана повертатися. — Він потер скроні. — Якщо лише ти сама цього не схочеш.
Це запитання осіло в мені, немов кинутий на дно річки камінь. Я відчувала таку тишу в собі, таку… порожнечу.
— Він замкнув мене в будинку, — процідила я.
За стільцем Різа з’явилася тінь могутніх крил. Але його обличчя було спокійне, коли він сказав:
— Я знаю. Я відчув те, що й ти. Навіть зі зведеними стінами це буває зрідка.
Я змусила себе зустрітися з ним поглядом.
— Мені нікуди більше йти.
Це було одночасно питанням і благанням.
Він махнув рукою, і його крила поступово зникли.
— Можеш залишатися тут так довго, скільки забажаєш. Залишайся назавжди, якщо тобі схочеться.
— Мені… мені все одно доведеться повернутися.
— Одне твоє слово — і це буде зроблено.
Він не брехав. Попри те що в його очах палахкотіла лють і це означало, що йому не сподобався б такий розвиток подій, він не брехав. Він готовий був повернути мене у Двір Весни, щойно я про те попрошу.
Поверне в тишу, до тих охоронців, до життя, сповненого неробства, з нескінченними сукнями, вечерями і плануванням урочистостей.
Він поклав ногу на ногу.
— Коли ти вперше опинилася тут, я тобі запропонував: допоможи мені, а їжа, притулок і одяг — усе це буде твоїм.
Я вже була в минулому жебрачкою. Думка про те, щоб повернутися до тих страшних часів…
— Працюй на мене, — сказав Різ. — Я в будь-якому разі твій боржник. А все інше ми вирішуватимемо щодня в міру необхідності.
Я подивилася в бік гір, немов могла побачити Двір Весни на півдні. Темлін, певне, божеволіє від люті. Він потрощить маєток.
Але він… замкнув мене. Чи було то жахливе й прикре непорозуміння, чи те, що сталося в Підгір’ї, так зламало його, але… він замкнув мене.
— Я туди не повернуся.
Слова задзвеніли, як поховальні дзвони.
— Не повернусь, поки всього не зрозумію.
Я відчула, як вдарилася об стіну люті, скорботи й відчаю, сковзнувши великим пальцем по пальцю, на якому раніше носила каблучку, намагаючись намацати її. Ні, мені тоді не привиділось. Каблучка справді зникла.
Можливо, одного дня, розібравшись у собі й загоївши ту рвану рану, що сочилася страхом, Темлін прийде за мною. Може, я розберуся в собі. Я цього не знала.
Проте я знала, що, якби залишилася в тому маєтку, якби мене знову замкнули… Це могло б стати завершенням того розриву в мені, який спровокувала Амаранта.
У руці Різенда хтозна-звідки з’явилося горнятко з гарячим чаєм, яке він простягнув мені.
— Випий це.
Я взяла його, зігріваючи ним свої заціпенілі пальці. Він чекав, доки я зроблю ковток, милуючись гірським пейзажем. Я відпила ще — перцева м’ята, і локриця, й інші трави чи спеції.
Я не збиралася повертатися. Можливо, я ніколи не зможу повернутися. Не звідси.
Коли в горнятку залишилася вже половина напою, мені відчайдушно закортіло порушити тишу, що панувала навколо, і я сказала:
— Цей… морок — частина тієї сили, яку ти мені дав?
— Можна і так сказати.
Я допила те, що залишалося в горнятку.
— А крила?
— Якщо ти успадкувала від Темліна вміння прибирати форми, то крила зробиш і сама.
Від однієї думки про пазури, які в той день побачив Люсьєн, я здригнулася.
— А інші Вищі Лорди? Лід — це Двір Зими. Той щит, що я створила з твердого повітря, — від кого передалася ця здатність? Що могли передати мені інші? Чи є розсіювання окремим даром когось із вас?