Він замислився.
— Вітер? Напевно, Двір Дня. А розсіювання не обмежується якимось одним Двором. Це цілковито залежить від твого запасу сил — і тренування.
Я не стала згадувати про свої жалюгідні спроби зрушити з місця бодай на пів метра.
— Щодо інших дарів, які ти отримала від інших… Гадаю, ти повинна з’ясувати це сама.
— Я мала здогадатися, що твоя чемність випарується за кілька хвилин.
Різ стиха хмикнув і звівся на ноги, витягнувши м’язисті руки над головою й розминаючи шию. Немов він просидів так уже дуже-дуже довго. Цілу ніч.
— Відпочинь день-два, Фейро, — сказав він. — Потім спробуй розібратися з усім. У мене є справи в іншій частині земель; я повернуся ближче до кінця цього тижня.
Хоч як довго спала, я почувалася втомленою — втомою були просякнуті мої кістки, втома проникла в моє розбите серце. Я не відповіла, і Різ пішов, йдучи між двома колонами з місячного каменю.
І я вже уявляла, як проведу ці кілька днів: на самоті, в неробстві, з жахливими думками, що будуть єдиними моїми компаньйонами. Я сказала, доки він не пішов:
— Візьми мене із собою.
Різ зупинився перед двома фіолетовими фіранками з легкої павутинистої тканини. І повільно обернувся.
— Тобі треба відпочити.
— З мене досить відпочинку, — сказала я, підводячись і відставляючи порожнє горня вбік. У голові злегка запаморочилося. Коли я востаннє їла? — Не важливо, куди ти йдеш і що робитимеш — візьми мене із собою. Я триматимуся подалі від усіх прикрощів. Просто… Будь ласка.
Я ненавиділа останнє слово; воно застрягало в горлі. Воно ніяк не допомогло мені побороти рішучість Темліна.
Різ не одразу відповів. Потім він рушив у мій бік, його довгі кроки скорочували відстань між нами, а обличчя його скам’яніло.
— Якщо ти підеш зі мною, то шляху назад не буде. Тобі не буде дозволено говорити про те, що ти бачила, будь-кому за межами мого Двору. Бо, якщо ти розкажеш, помруть люди — помруть мої люди. Тому, якщо ти підеш, повинна будеш завжди брехати про це. Якщо ти повернешся до Двору Весни, там тобі не можна буде розповідати, що ти бачила, і кого зустріла, і свідком чого стала. Якщо ти не бажаєш приховувати щось від… своїх друзів, тоді залишайся тут.
Залишитися тут, залишитися замкненою у Дворі Весни. У грудях зяяла розверста рана. Мені стало цікаво, а чи не могла я знекровитися від цієї рани — якщо, звісно, душа могла кровоточити й помирати. Можливо, це вже сталося.
— Візьми мене із собою, — видихнула я. — Я нікому не скажу, що бачила. Навіть їм. — Я не насмілилася вимовити його ім’я.
Різ вивчав моє обличчя кілька секунд і нарешті відповів напівусмішкою:
— Ми вирушаємо за десять хвилин. Якщо хочеш освіжитися — вперед.
Певне, то був увічливий натяк на те, що я була бліда як смерть. І почувалася так само. Проте я спитала:
— Куди ми прямуємо?
На вустах Різа заграла усмішка, він сказав:
— До Веларіса — Міста зіркового сяйва.
Коли я увійшла до своєї кімнати, тиша повернулася, стираючи за собою всі ті запитання, які могли б у мене бути, — запитання про місто.
Амаранта знищила геть усе. Якщо у Прифії й залишилося місто, то я не мала сумніву, що прямую в руїни.
Я стрибнула у ванну, помилася так швидко, як могла, а потім квапливо вдягнулася у вбрання Двору Ночі, який залишили тут для мене. Кожен мій рух був кволою, слабкою спробою не думати про те, що сталося, — що Темлін намагався зробити і що зробив, що зробила я.
Коли я увійшла до головної зали, Різ з нудьги колупав нігті, притулившись до колони з місячного каменю.
— Аж п’ятнадцять хвилин, — сказав він, простягаючи мені долоню.
Я вже не мала сил робити вигляд, що мене не зачіпають його кепкування, і, щойно я про це подумала, нас поглинула темрява.
Вітер, ніч і зірки кружляли над нами, а тим часом Різ розсіював нас крізь всесвіт, а його мозолясті долоні злегка дряпали шкіру моїх рук, що вже зникали в тумані, аж ось…
Мене привітало сонячне, а не зіркове сяйво. Примруживши очі від яскравого світла, я опинилася у холі чийогось будинку.
Я ступила крок вишукано прикрашеним червоним килимом, але відразу свою увагу перемкнула на стіни, обшиті деревом, прикрашені картинами, на широкі дубові сходи попереду.
По обидва боки від нас були дві кімнати: ліворуч — вітальня з каміном із чорного мармуру, безліччю зручних, вишуканих, але зношених від часу меблів, і книжковими полицями, вбудованими в кожну стіну. Праворуч була їдальня з довгим столом із вишневого дерева, досить великим навіть для десяти осіб, але меншим порівняно з тим, що стояв у їдальні в маєтку. Попереду у вузькому коридорі було ще кілька дверей, а останні двері, які були в кінці коридору, гадала я, вели в кухню. Міський будинок.