Одного разу, ще дитиною, я була в такому будинку, коли батько взяв мене із собою в найбільше місто на нашій території. Той будинок належав одному надзвичайно багатому клієнтові, і пахло в ньому кавою і нафталіном. Мила місцинка, але нудна — малоцікава.
Ця ж будова була домівкою, у якій жили, раділи і яку цінували.
І вона була в місті.
Частина друга. Дім вітрів
Розділ 14
— Ласкаво прошу до моєї домівки, — сказав Різенд.
Переді мною було місто — і цілий світ.
Ранкове проміння лилося крізь вікна, підсвічуючи фасад маєтку. Переді мною були вкриті примхливим візерунком, надійно замкнені дерев’яні двері зі вставкою з тьмяного скла, що вели в малий передпокій і до справжніх вхідних дверей за ним і давали прихисток від будь-якої загрози, яка чаїлася в місті.
І від думки про те, щоб вийти в нього, в ненажерливий натовп, побачити все знищене Амарантою… Від цієї думки мої груди стиснуло болем.
Досі я ще не могла збагнути, з чого почати розпитувати. Але тепер…
— Що це за місце? — запитала я в Різа.
Він стояв зі схрещеними руками на грудях, обіпершись широким плечем на різьблений одвірок дубових дверей, що вели до вітальні.
— Це мій дім. У цьому місті в мене є два будинки. Один для більш офіційних зустрічей, а цей тільки для мене і моєї родини.
Я прислухалася, чи ходять десь слуги, але не завважила їх присутності. Добре. Це, напевне, було добре. Принаймні не бачити чиїхось сліз, ніхто на тебе не витріщатиметься.
— Тут є Нуала й Керрідвен, — сказав він, спостерігаючи, як я вивчаю коридор позаду нас. — Але тут будемо лише ти і я.
Я напружилася. Не через те, що у Дворі Ночі все було по-іншому, — певно, тому, що цей будинок був набагато-набагато менший. Нікуди тікати — окрім міста.
У наших землях смертних не залишилося ніяких міст. Хоча деякі з них виникли на центральному континенті, де були розвинуті мистецтво, освіта й торгівля. Одного разу Елейн хотіла поїхати туди зі мною. Я ніколи не думала, що зараз мені випаде така нагода.
Різенд хотів щось сказати, але тут за скляними парадними дверима з іншого боку з’явилися два силуети — це були високі кремезні постаті. Одна з них ударила у двері кулаком.
— Ворушися, лінива дупо, — повільно промовив хтось низьким чоловічим голосом.
Я була така втомлена, що ті дві крилаті тіні не здалися мені чимось дивним. А Різенд навіть не глянув у бік дверей.
— Є дві речі, люба Фейро.
У двері продовжували стукати, а по тому пролунав другий чоловічий голос, що був звернений до свого супутника:
— Якщо шукаєш приводу з ним почубитися, зроби це після сніданку.
Цей голос — ніби тіні набули форми: він був похмурий, рівний і холодний.
— Я не з власної волі виліз із ліжка, щоб прилетіти сюди, — пролунав глос першого. А потім додав сердито: — Нахаба.
Присягаюся, я бачила на обличчі Різа усмішку, коли він повів далі:
— По-перше, ніхто — ніхто, крім мене і Мор, не може розсіюватися в цьому будинку. Він оточений екраном, стіною і ще одним екраном. Лише ті, кому я дозволю — і кому дозволиш ти, — можуть потрапити сюди. Тут ти в безпеці; будь-де в місті ти в безпеці. Стіни Веларіса добре захищені, вони вже вистояли п’ять тисяч років. Ніхто з поганим наміром не ввійде до цього міста, якщо лише я не дозволю цього. Тому йди куди хочеш, роби що забажаєш і зустрічайся з ким хочеш. Ці двоє людей у передпокої, — додав він, зблиснувши очима, — можуть не бути в списку людей, з якими тобі варто познайомитися, якщо вони не припинять тарабанити в двері, як діти.
Знову стукіт.
— Ми тебе чуємо, дурню. — Пролунав іще один удар у двері. То був голос першого чоловіка.
— По-друге, — провадив далі Різ, — щодо тих двох виродків за дверима — вирішуй сама, хочеш ти зустрітися з ними просто зараз чи вчиниш мудро й піднімешся нагору й виспишся, бо ти досі бліда. По тому вберешся для міста. А я тим часом виб’ю з них дурощі — ніхто не має права розмовляти так із Вищим Лордом.
Очі в нього сяяли. Він немов помолодшав. Став подібний до смертного. Це було так не схоже на той крижаний лютий погляд, який я побачила, прокинувшись.
Прокинувшись на тому дивані й вирішивши, що не повернуся додому.