Я переодягнулася, а по тому кімната, той зимовий сад за вікном, застиглий у своєму сні фонтан і раніше сказані слова Різенда посіли свої місця.
— Стіни цього міста вже стоять п’ять тисяч років.
Це означало, що Амаранта…
— Що з цим містом? — Я зустрілася поглядом з Нуалою в дзеркалі. — Як — як воно вистояло?
Обличчя Нуали застигло, її темні очі зиркнули на сестру-близнючку, яка повільно відірвалася від шухляди в комоді, тримаючи в руці домашні черевички на флісовій підкладці для мене. Її шия злегка сіпнулася, коли вона ковтнула.
— Вищий Лорд дуже могутній, — сказала Керрідвен обережно. — І він був відданий своєму народові ще до того, як його батько передав йому владу.
— Як вистояло це місто? — наполягала я.
Місто — таке прекрасне місто, звуки якого линули в моє вікно із саду по той бік нього, з усього, що оточувало мене. Місто, якого не торкнулася руйнація, яке стоїть неушкоджене, тоді як від решти світу залишилися самі руїни.
Близнючки знову обмінялися поглядами, мовчазною мовою, яку розуміли лише вони двоє, мовою, яку засвоїли ще в утробі.
Нуала поклала гребінець на туалетний столик.
— Нам не можна цього розповідати.
— Він наказав вам?
— Ні, — урвала її Керрідвен, відкидаючи покривала ліжка. — Вищий Лорд не вимагав від нас цього. Але те, що він зробив, щоб захистити це місто, — історія, яку повинен розповісти він сам, а не ми. Це буде більш розлога розповідь, а ми можемо щось випустити.
Я пильно подивилася на них. Гаразд. Доволі чесно.
Керрідвен ступила крок до вікна, щоб засунути штори. Кімната занурилася в темряву.
Серце моє на мить спинилося, і в мені спалахнула злість.
— Не треба завішувати вікно, — сказала я.
Мені неприємно було опинитися в темряві — не зараз.
Керрідвен кивнула й розсунула штори. Перш ніж піти, обидві близнючки спитали, чи потрібно мені щось.
Залишившись на самоті, я ковзнула в ліжко, відчуваючи м’якість і гладкість простирадл.
Я слухала, як потріскує вогонь, як птахи виводять свої трелі, сидячи на гілках вічнозелених рослин у горщиках в садку — їхній спів так відрізнявся від солодкаво-весняної мелодії, до якої я звикла. Я могла її ніколи більше не почути, а почувши, була б не в змозі знову її витримати.
Може, Амаранта, перемогла, зрештою.
Мені — тій незнаній досі частині мене — стало цікаво: що, як моє неповернення було для нього покаранням за те, що він зробив зі мною?
Я провалилася в сон, швидкий, уривчастий і глибокий.
Розділ 15
Я прокинулася через чотири години.
За якихось кілька секунд спромоглася згадати, де я, що зі мною сталося. І найменший перебіг стрілок на маленькому годиннику, що стояв на столі з рожевого дерева, був поштовхом до повернення далеко-далеко назад, у ту безпросвітну темряву. Але принаймні я не була втомлена. Мені було безрадісно, але я не прагнула заснути навічно.
Я подумаю про те, що сталося у Дворі Весни, пізніше. Завтра. Ніколи.
На щастя, Внутрішнє Коло Різенда зникло ще до того, як я закінчила одягатися.
Різ чекав мене коло парадних дверей, що були входом до маленького передпокою з дерева та мармуру, а той уже вів на вулицю. Він огледів мене: замшеві зручні темно-сині чобітки, пальто кольору небесної блакиті, яке сягало колін, косу, обвиту навколо голови. Під пальто замість звичного тонкого вбрання на мені були щільні коричневі шаровари, доладний кремовий светр, такий м’який, що ніби заколихував мене до сну. Плетені рукавички пасували до взуття, і руки в них я вже заховала в глибокі кишені пальта.
— Ті двоє полюбляють сваритися, — сказав Різенд, коли ми рушили до вхідних дверей, хоч прозвучало це доволі вимушено.
Кожен крок до яскравого порогу водночас був вічністю й запрошенням.
Якоїсь миті, коли я стала жадібно всотувати деталі міста, що постало переді мною, тяжкість у мені зникла.
Ніжне сонячне світло пом’якшувало м’який зимовий день, ідеально доглянута галявина з висохлою білою травою по пояс заввишки і порожніми квітковими клумбами, обнесена кованим залізним парканом, і доріжка від неї — все вело до прибраної вулиці, брукованої світлого кольору камінням. Вищі Фе в найрізноманітніших вбраннях проходили повз нас: хто в пальтах, що були схожі на моє і захищали від морозного повітря, хто наслідував моду смертних і був вдягнений у пишні багатошарові спідниці й мережива, а хто віддавав перевагу шкірі, — і ніхто не поспішав, вдихаючи солонувато-лимонно-вербеновий бриз, який ще не встигла розігнати зима. Ніхто з них не дивився на будинок. Ніби вони не знали або їм було геть байдуже, що їх Вищий Лорд зупинився в одному з безлічі мармурових міських будиночків, які щільно прилягали один до одного обабіч вулиці, вистелені зеленувато-мідним дахом і увінчані блідими димоходами, що пускали завитки диму в холодне небо.