Удалині пронизливо й заливчасто сміялися діти.
Я стала біля передніх воріт, відкриваючи засувку незграбними пальцями, які ледь відчували крижаний метал, і зробила три повних кроки в напрямку вулиці, а потім завмерла — переді мною відкрилася її панорама.
Вулиця вела вниз, повз ряд чепурних будинків із димоходами, із яких здіймався в небо дим; по ній ішли люди, які видалися мені ситими й безтурботними. Унизу пагорба протікала широка річка, яка звивалася в бік великої водойми. Вона мінилася всіма відтінками сапфірового кольору.
Море.
Місто було збудоване так, що видавалося скоринкою на вершині крутих пагорбів, розташованих біля самої річки. Будівлі були зведені з білого мармуру або теплого пісковику. Кораблі з вітрилами різної форми повільно йшли річкою, білі крила птахів яскраво сяяли над ними у променях полуденного сонця.
Жодних монстрів. Темряви. Ані краплі страху, відчаю.
Незаймане.
Місто простояло неушкодженим п’ять тисяч років.
Навіть під час її володарювання Прифією, хай би там що чинив Різ, що продав чи міняв, Амаранта і справді не торкнулася цього міста.
Решта Прифії була знищена, і міста стікали кров’ю всі п’ятдесят років… Крім Веларіса… Мої руки стиснулися в кулаки.
Я відчула, що там щось майорить, і подивилася на інший кінець вулиці.
Там, немов вічна варта цього міста, височіла стіна плосковерхих гір із червоного каменю — той самий камінь використали для побудови деяких споруд. Вони вигиналися навколо північного краю Веларіса, там, де річка звивалася над ними, потопаючи в їхній тіні. На півночі, через річку, місто оточували інші гори — ряд гострих піків, що скидався на риб’ячі зуби, відокремлювали славні міські пагорби від моря. Але ці гори позаду мене… Вони були гігантами, що сплять. Живими, свідомими.
Ніби у відповідь сила заколихалася, заструменіла в моїх кістках, мов кіт, що терся об мої ноги, щоб привернути увагу. Я проігнорувала цей імпульс.
— Той пік посередині, — сказав Різ, стоячи позаду мене, і я обернулася, згадуючи, що він стояв поруч. Він лише вказав на найбільше плато. Отвори — вікна, здавалося, були вбудовані в його верхній частині. І до нього летіли, мчали на великих темних крилах дві фігури. — Це моя друга домівка в цьому місті. Вона зветься Домом Вітру.
Фігури, що летіли, здавалося, зносив убік диявольський, стрімкий струмінь повітря.
— Ми будемо там сьогодні вечеряти, — додав він, і я не могла визначити, звучав його голос роздратовано чи спокійно.
Певно, подія дратувала його, але він був не в змозі скасувати цю вечерю.
Мене хвилювало зовсім інше.
— Як? — запитала я, знову повертаючись до міста.
Різенд зрозумів мене.
— Пощастило, — відповів він.
— Пощастило? Треба ж, який ти пестунчик долі, — тихо, але з неприхованим невдоволенням сказала я. — Коли решту Прифії перетворювали на руїни, твій народ і твоє місто благоденствували.
Вітер розвівав темне волосся Різенда, на його обличчі неможливо було прочитати емоції.
— Ти замислювався бодай на мить, — сказала я, і мій голос зазвучав якось потойбічно, — поширити межі цього везіння якось далі? Іще на когось?
— Інші міста, — відповів він спокійним, рівним тоном, — відомі світові. Про існування Веларіса нікому за межами цих земель не було відомо цілі тисячоліття. То була таємниця. Амаранта не чіпала місто, тому що не знала про нього. Як не знав і жоден з її монстрів. Жоден із підданих інших Дворів.
— Як?
— Заклинання і чари, і мої нещадні, жорстокі предки, які бажали за всяку ціну зберегти трохи миру й доброти в нашому жахливому світі.
— А коли прийшла Амаранта, — сказала я, майже випльовуючи її ім’я, — ти не думав відкрити це місце, зробивши з нього укриття?
— Коли прийшла Амаранта, — відповів він, злегка показуючи норов (його очі спалахнули), — мені довелося прийняти кілька дуже складних рішень, і дуже швидко.
Я закотила очі, відвертаючись, щоб окинути поглядом круті пагорби і море переді мною.
— Гадаю, ти не розповідатимеш мені про це.
Але мені було необхідно знати, як він зміг зберегти цей Двір миру і краси.
— Зараз не час для цієї розмови.
Чудово. Я чула те саме тисячу разів у Дворі Весни. Наполягати на своєму було не варто.