Але я не сидітиму в своїй кімнаті, не можу дозволити собі сумувати, і плакати, і хандрити, і спати. Я досліджуватиму, навіть якщо це буде катуванням для мене, навіть якщо розмір цього місця… Котел був величезний. Я кивнула в бік міста, яке плавно спускалося до річки.
— То що ж такого є в ньому, що воно було варте того, щоб врятувати його ціною інших?
Коли я глянула на Різа, його фіалково-сині очі стали так само безжальні, як і зимове море, що пінилося вдалині.
— Усе, — відповів він.
Різенд не перебільшував.
У Веларісі можна було побачити все: чайні крамниці з витонченими столами і стільцями, які стояли знадвору перед привітними фасадами і які, безсумнівно, підігрівали за допомогою магії тепла; скрізь були Вищі Фе, невимушені розмови і сміх яких заповнювали все довкола, і дивні й прекрасні Фе. Всього було чотири головні ринкові площі. Їх називали Палаци: дві на цьому боці — південному березі річки Сидри, і дві — на північному.
Кілька годин, протягом яких ми гуляли, я побувала лише на двох із них: величні, викладені білим каменем майдани були оточені колонами, що підтримували різьблені розфарбовані будівлі, які охороняли їх і створювали критий прохід до збудованих під ним крамничок.
Перший ринок, до якого ми увійшли, був Палацом ниток і Коштовностей, де продавали одяг, взуття, товари, необхідні для їх виготовлення, ювелірні вироби — безліч крамниць, що сяяли дорогоцінностями. Але нічого в мені не сколихнулося — ані від видовища мінливих у сонячних променях рідкісних тканин, що їх розгойдував річковий легіт, ані від одягу в широких скляних вітринах, ані від блиску золота, рубінів, смарагдів і перлин, розкладених на оксамитових подушечках. Я не насмілилася поглянути на палець лівої руки, на якому більше не було каблучки.
Різ обійшов кілька ювелірних крамниць у пошуках подарунка для свого друга, як він повідомив мені. Щоразу я чекала його, не заходячи до крамниць, ховаючись у тінях будівель Палацу. Сьогоднішньої прогулянки було досить. Знайомитися, витримувати погляди, сльози і засудження… Якби мені довелося знову терпіти це, то я, мабуть, краще лягла б у ліжко й ніколи з нього не підвелася.
Але ніхто на вулицях не поглянув на мене двічі, навіть попри те що я йшла з Різом. Напевно, через те що вони не знали, хто я така, — вочевидь, містянам було байдуже до своїх і не до своїх мешканців.
Другий ринок, Палац Кісток і Солі, був одним з Майданів-близнюків: один був розташований на цьому березі річки, а другий — Палац Копита і Листа — на протилежному. Вони обидва були наводнені торговцями, які продавали м’ясо, овочі, худобу, солодощі й приправи. Таке розмаїття приправ, знайомих і геть забутих ароматів у ті прекрасні роки, коли я ще знала підтримку мого стоїчного батька й жила в повному достатку.
Різенд тримався за кілька кроків від мене, сховавши руки в кишені, надаючи мені інформацію порціями: він сказав мені, що в багатьох крамницях і будинках використовували магію для обігріву, особливо це стосувалося популярних відкритих місць. Більш докладно я про це не розпитувала.
Ніхто не уникав його, ніхто не перешіптувався про нього, не плював йому вслід і не напрошувався на бійку, на відміну від того, як це було в Підгір’ї.
Навпаки, люди, що траплялися нам, широко усміхалися Різу. Дехто підходив і тиснув йому руку, вітаючи. Кожного з них він знав на ім’я, і вони, своєю чергою, зверталися до нього так само.
Однак Різ ближче до другої половини дня ставав дедалі тихіший. Ми зупинилися на краю затишної частини міста, побудованої на вершині одного з пагорбів, що прилягав до берега річки. Я глянула на першу вітрину, і нараз ноги мої мало не підломилися.
Двері були відчинені навстіж, і перед моїм поглядом відкрилося привабливе для мене видовище: картини, фарби, пензлі й невеликі скульптури.
— Ось чим знаменитий Веларіс, — сказав Різ. — Квартал художників. Тут можна знайти безліч галерей, крамниці з матеріалами для художників, житлові райони гончарів, сади скульптур і багато чого іншого. Цей квартал називають Веселкою Веларіса. На цьому пагорбі, навпроти Сидри, оселилися митці — художники, музиканти, танцюристи й актори. Бачиш шматочок блискучого золота на самій верхівці? Це один із головних театрів. У цьому місті є п’ять видатних театрів, і цей найвідоміший. Але є й менші театри, а ще амфітеатри, розташовані на морських кручах.
Він раптом замовк, помітивши, що мій погляд знову став блукати вздовж яскравих споруд перед нами.
Вулицями ходило багато Вищих Фе та різних молодших за рангом фейрі, яких раніше мені ніколи не доводилося бачити і я не знала, як вони називаються. Деякі з них були довгоногі, але голомозі. Це було останнє, що я помітила. Здавалося, що під їхньою переливчастою, вкритою лускою шкірою сяє місяць. Шкіра мінилася всіма кольорами під час кожного граційного кроку пазуристих перетинчастих лап. У якихось із них був напрочуд елегантний вигляд. Вони мали різні форми рогів, копит, а також відтінки смугастого хутра. Деякі були закутані у важкі пальта, шарфи, на одних були рукавиці, на інших не було геть нічого, сама луска або вовна й пазури. Здавалося, їм було зовсім байдуже до свого вигляду. Як, власне, і всім іншим. Однак усі вони уважно оглядали визначні пам’ятки, дехто з них щось купував, хтось був закаляний глиною, вкритий пилом, фарбою.