Художники. Я ніколи не називала себе художницею, ніколи не думала про себе так серйозно й піднесено.
Але…
Там, де колись були мої фарби, а з вікон лилося світло, тепер у моїй уяві вимальовувалася брудна тюремна камера.
— Я втомилася.
Відчула погляд Різа, та мені було байдуже, зведені чи зруйновані стіни, які мали перешкодити йому читати мої думки. Він лиш сказав:
— Ми можемо повернутися сюди іншого дня. Зараз усе одно треба повертатися на вечерю.
Справді. Сонце сідало за обрій, туди, за пагорби, де воно, зустрічаючись із річкою, забарвлювало місто в рожевий і золотий кольори.
Мені не хотілося малювати. Навіть люди зупинилися, щоб помилуватися заходом, ніби вони, мешканці цього міста, цього Двору, завжди мали свободу насолоджуватися чудовими краєвидами, коли їм тільки заманеться. Немов вони ніколи не знали, що може бути й інакше.
Хотілося закричати, підняти шматок кругляка й розбити найближче вікно, лиш би вивільнити силу, що вирувала під моєю шкірою, і сказати їм, що робили зі мною, що коїлося з рештою світу, поки вони захоплювалися заходом, малювали й попивали чай біля річки.
— Заспокойся, — прошепотів Різ.
Я повернулася до нього, важко дихаючи.
На його обличчі знову неможливо було нічого прочитати.
— Мої люди ні в чому не винні.
Це миттєво остудило мою лють, мов вона опустилася на сходинку, що раніше піднімалася в мені й вихлюпнулася на бліді кам’яні вулиці.
Так-так, звісно, вони не були ні в чому винні. Але мені не хотілося більше думати про це. Взагалі не хотілося думати про щось.
— Я втомилася, — знову повторила я.
Його шия напружилася, але він кивнув, повертаючись спиною до Веселки.
— Завтра вночі ми підемо на прогулянку. Веларіс прекрасний удень. Утім, його побудували, щоб ним милуватися вночі.
Я не очікувала нічого іншого від Міста Зіркового Світла, проте мені важко було й слово вимовити.
Але — вечеря. З ним. У Домі Вітру. Я спробувала зосередитися, а тоді сказала:
— Хто буде на цій вечері?
Різ повів мене вгору крутою вулицею, ноги в мене горіли від кожного руху. Коли я геть утратила форму, коли так ослабла?
— Моє Внутрішнє Коло, — сказав він. — Я хочу, щоб ти познайомилася з ними, перш ніж вирішиш, чи то це місце, у якому ти хотіла б залишитися. Якщо ти схочеш працювати зі мною, тоді так чи інак працюватимеш і з ними. Ти вже знайома з Мор, але ті троє…
— Ті, хто приходив сьогодні опівдні.
Він кивнув:
— Кассіан, Азріель і Амрен.
— Хто вони?
Він щось говорив про іллірійців, але Амрен — це її жіночий голос я чула — у неї не було крил. Принаймні я помітила це крізь затуманене скло.
— Усередині нашого кола, — сказав він спокійно, — існує поділ на ранги. Амрен — моя друга заступниця-командувачка.
Жінка? Певне, на обличчі в мене був написаний подив, тому що Різ сказав:
— Так. Мор — моя Третя заступниця. Тільки дурневі може здатися, що іллірійські воїни — найнебезпечніші хижаки з-поміж нас. Грубувата й весела Мор — Третя заступниця Вищого Лорда Двору Ночі. Ти зрозумієш, що я маю на увазі, коли познайомишся з Амрен. Вона схожа на Вищу Фе, але в крові у неї щось інше.
Різ кивнув двом молодикам, що проходили повз нас і схилили голову на знак привітання.
— Можливо, вона старша за це місто, але гонориста, і їй, як вогнедишному драконові в печері, подобається колекціонувати різний мотлох. Тому будь напоготові. Ви обидві виявите свою круту вдачу, якщо когось із вас спровокувати. Я ж бо сьогодні ввечері не налаштований ні на які сюрпризи.
Мені було цікаво, якої вдачі вона була.
— Якщо почнеться бійка і я зірву з неї намисто, вона підсмажить мене і з’їсть?
Він хмикнув.
— Ні, Амрен вчинить щось значно гірше. Останнього разу, коли Амрен і Мор посварилися, вони перетворили мій улюблений гірський курорт на попіл. — Він скинув бровами. — Коли на те пішло, я наймогутніший Вищий Лорд в історії Прифії, і я урвав Амрен, бесідуючи з нею, лише раз у минулому столітті.