Наймогутніший Вищий Лорд в історії.
Нескінченні тисячоліття вони існували тут у Прифії. Різ — Різ і його усмішка, сарказм і погляд спокусника…
Але Амрен була гірша. І віком старша на п’ять тисячоліть.
Я очікувала побачити ознаки страху; очікувала на ту мить, коли моє тіло відчайдушно запротестує і я шукатиму спосіб уникнути цієї вечері, але нехай. Можливо, якщо все мине, це стане нагородою.
Широка долоня схопила моє обличчя — досить ніжно, щоб не зробити боляче, але доволі відчутно, щоб змусити мене подивитися на нього.
— Ніколи більше не думай про це, — прошипів Різ, і лють затанцювала в його очах. — Жодної клятої хвилини.
Наш зв’язок став пружним, як тятива, і мої поступливі ментальні стіни впали. На мить, як тоді, коли це сталося в Підгір’ї, я опинилася в його тілі — дивилася на себе його очима.
Я не усвідомлювала, який у мене був вигляд.
Обличчя в мене змарніло, вилиці загострилися, а сіро-блакитні очі потьмяніли, під ними залягла фіолетова синява. Повні губи — рот, як у мого батька, — були бліді, а ключиці випирали з-під коміра товстого вовняного светра. У мене був такий вигляд, ніби лють, горе й відчай їли мене живцем, немов я знову помирала з голоду. Але спраглою я цього разу була до радості й життя.
Потім я знову повернулася у своє тіло, дивлячись на нього.
— Це був фокус?
Його голос звучав хрипко, і він прибрав руку з мого обличчя.
— Ні. — Він нахилив голову набік. — Як ти змогла пройти крізь неї? Крізь мою стіну.
Я не знала, про що він говорить. Я нічого не робила. Просто… Ковзнула. І мені не хотілося говорити про це, не тут, не з ним. Я сіпнулася, мої ноги — такі худі, такі непотрібні — чимдуж горіли з кожним кроком, що його я робила, піднімаючись крутим пагорбом.
Він схопив мене за лікоть, знову тактовно і м’яко, але відчутно, таким чином змусивши зупинитися.
— У скільки голів ти вже встигла випадково проникнути?
Люсьєн…
— Люсьєн? — короткий смішок. — Більш жалюгідного вмісту голови годі й шукати.
Я загрозливо загарчала:
— Не лізь до мене в голову.
— Твій захист не працює.
Я звела його.
— Ти так само могла б викрикувати його ім’я.
Знов задумливий нахил голови.
— Можливо, у тому, що ти володієш моєю силою… — Він прикусив нижню губу, а потім пирхнув. — Можливо, у цьому є сенс — якщо тобі передалася моя сила — якщо мої щити іноді помилково приймають тебе за мене самого й дозволяють тобі прослизнути. Вражає.
У мене промайнула думка: а чи не плюнути йому на черевики.
— Забери свою силу. Вона мені не потрібна.
Хитра посмішка.
— Так це не працює. Ця сила долучена до твого життя. Єдиний спосіб позбавити тебе її — вбити тебе. Проте, позаяк мені подобається твоя компанія, я радше відмовлюся від цього.
Ми пройшли трохи вперед, а потім він сказав:
— Мусиш пильнувати й підтримувати свої ментальні стіни. Особливо після того, як ти побачила Веларіс. Якщо ти колись вирушиш іще кудись, за межі цих земель, і хтось прослизне у твій розум і побачить це місце…
Його щелепи стиснулися:
— Ми звемо їх дематі — ті з нас, хто має здатність проникати в розум людей так, ніби переходити з однієї кімнати в іншу. Таких нас небагато, і ця особливість виявляється лише тоді, коли того схоче Мати. Ми розкидані по всьому світі, отже, багато хто, — і переважно вони посідають керівні пости, — тренується так, щоб бути в змозі протистояти нам. Якби тобі колись трапився дематі, він би отримав те, що хотів, Фейро. Той, хто перевищує тебе силою, зробив би з тебе свою покірну рабиню, змусив тебе робити що йому заманеться, а ти навіть не усвідомлювала б того. Мої землі залишаються таємницею для чужинців, для яких ти могла б бути дуже цінним джерелом інформації, якщо тебе викриють.
Дематі — тепер я одна з них, якщо і справді можу робити подібні речі? Ще один привід шепотітися за моєю спиною, вимовляючи нове прокляття.
— Гадаю, під час потенційної війни з Гайберном армія короля навіть не атакуватиме це місце? — Я змахнула рукою, вказуючи на місто навколо нас. — Тож твій розпещений народ, ті, хто не може захистити свою свідомість, — вони отримуватимуть твій захист і не будуть битися, доки ми стікатимемо кров’ю?
Я не дала йому відповісти і просто пришвидшила ходу. Удар нижче пояса. Яка дитяча витівка. Проте… Всередині — всередині я стала далеким морем, безжальним і бурхливим, шквалистим, і від тих шквалів, які шматували мене, навіть не відчувала, де був суходіл.