— Я знаю. Але це не означає, що я кину тебе до вовків. Якщо ти справді сказала правду, коли висловила бажання працювати зі мною, щоб захистити ці землі від Гайберну, зберегти стіни цього міста цілими, я передусім хочу познайомити тебе з моїми друзями. Вирішуй сама, чи зможеш ти із цим упоратися. І мені хочеться, щоб ця зустріч відбулася на моїх умовах, а не коли вони знову намислять удертися до цього дому.
— Я навіть не знала, що в тебе взагалі можуть бути друзі. — Так… Гнів, різкість… Гаразд. Це краще, ніж не відчувати нічого.
Холодна посмішка.
— Ти не питала.
Різенд тепер був так близько. Його рука раптом ковзнула навколо моєї талії, і крила оповили мене. Я заклякла. Клітка…
Крила миттєво випросталися.
Але він міцніше притиснув мене до себе, готуючись злетіти. Допоможи мені, мамо.
— Скажи сьогодні одне лиш слово, і ми повернемося сюди, обіцяю. І якщо ти зрозумієш, що не зможеш працювати зі мною, з ними, то я не ставитиму жодних запитань. Ми знайдемо інший спосіб, щоб ти жила тут, відчувала себе наповненою незалежно від того, що мені потрібно. Це твій вибір, Фейро.
Я думала поглибити цю тему — чому він так наполягає, щоб я залишилася? Навіщо? Щоб спати? Щоб уникнути зустрічі, яка була необхідна мені до того, як я мусила зрозуміти, що мені із собою робити? Щоб летіти…
Я пильно роздивлялася крила й руки, що огорнули мою талію.
— Будь ласка, тільки не впусти мене. І, будь ласка, не… — Ми злетіли в небо стрімко, немов падуча зірка.
Місто широко розкинулося під нами, перш ніж змовкло відлуння мого крику.
Рука Різа ковзнула під мої коліна, а друга обернулася навколо моєї спини і грудей, і ми піднімалися вгору, вище й вище, назустріч усіяній зорями ночі, темряві й співучому вітру.
Вогні міста віддалялися, поки Веларіс не перетворився на хвилясту оксамитову ковдру, усипану коштовностями, поки музика вже не сягала нашого гострого слуху. Повітря було холодне, але моє обличчя обвівав лише легкий вітерець — навіть коли ми напрочуд точно спланували до Будинку Вітру.
Тіло Різа біля мене було тверде й тепле — міцна сила природи, створена для того, щоб бути такою. Навіть його запах нагадав мені вітер… дощ і сіль, і щось цитрусове — я не можу сказати достеменно.
Ми потрапили у висхідний потік, злетівши так швидко, що я інстинктивно вчепилася в його чорну туніку, а мій шлунок стиснувся. Я насупилася у відповідь, коли він м’яко усміхнувся, а його подих залоскотав мені вухо.
— Я очікував, що буде більше криків. Мабуть, погано старався.
— Навіть не… — Я зашипіла, пильно вдивляючись у вогні на вічній скелі.
Небо крутилося над головою, і вогні, що миготіли внизу і вгорі, перетворилися на дзеркала — тепер ми пливли через зоряне море. Напруження в грудях ослабло.
— Коли був хлопчиком, — прошепотів Різ мені на вухо, — я тікав із Дому Вітру, стрибаючи з вікна — і літав, літав і літав усю ніч, просто нарізаючи кола над містом, річкою, морем. Іноді я досі так літаю.
— Твої батьки, напевне, не були в захваті.
— Мій батько не знав про це, а мати… — Пауза. — Вона була іллірійка. Кілька разів вона заставала мене, коли я вистрибував у вікно, і лаялася… а потім стрибала сама й літала разом зі мною аж до світанку.
— Як прекрасно, — сказала я в захваті.
— Вона була чудова, — відповів він.
Ці слова дали мені уявлення про його минуле: він сказав достатньо, щоб я більше не розпитувала.
Ми зробили маневр, який дав нам змогу піднятися ще вище, поки не опинилися на прямій лінії з широким балконом, осяяним золотавим світлом ліхтарів. У дальньому кінці вже було відчинено двоє скляних дверей, вбудованих просто в червону скелю. Перед нами відкрилася велика, але зовсім непретензійна столова з кам’яними меблями, прикрашена дорогою деревиною. Я завважила, що кожен стілець мав таку форму, яка давала змогу зручно розмістити на ньому крила.
Різ приземлився так само акуратно, як і злетів, його рука підтримувала мене за плечі, коли мої ноги злегка підломилися, торкнувшись землі. Я струсила із себе його дотик і подивилася на місто, що залишилося позаду нас.
Я провела стільки часу, припадаючи до землі серед дерев, висота яких давно втратила свій первісний жах. Але розмір міста і — ще гірше, неосяжний морок за його межами, — море… Можливо, по-людськи нерозумно так думати, але я не усвідомлювала, який великий наш світ. Яка неосяжна Прифія, якщо таке велике місто могло залишатися прихованим від Амаранти, від інших Дворів.
Різенд мовчки стояв поруч зі мною. За мить він сказав: