— Розкажи мені.
Я звела брову.
— Скажи мені, про що ти зараз думаєш, — одну думку. І я теж скажу тобі одну свою думку.
Я похитала головою і обернулася до міста.
Але Різ мовив:
— Я думаю про те, що провів п’ятдесят років під замком у Підгір’ї й іноді дозволяв собі мріяти про це місце, але ніколи всерйоз не сподівався побачити його знову. Думаю про те, що мені шкода, що вбив її не я. А якщо почнеться війна, мине багато часу, перш ніж мені випаде така ніч, як ця.
Він подивився на мене в очікуванні.
Я не стала знову запитувати, як він зміг зберегти це місце від неї, — найімовірніше, він би не відповів. Тому я запитала:
— Ти гадаєш, що війна тут розпочнеться невдовзі?
— Я не пропонував ставити запитання. Я сказав тобі три речі. А ти скажи мені одну.
Я дивилася туди, на світ перед нами, на місто, неспокійне море і вдивлялася в суху зимову ніч.
Можливо, піддавшись сплескові мужності чи нерозсудливості, або через те, що я була так високо над землею й ніхто, крім Різа і вітру, не міг мене почути, сказала:
— Гадаю, я була закоханою дурепою й тому не цікавилася іншою частиною Двору Весни. Гадаю, що величезну територію землі мені ніколи не було дозволено побачити або почути, і, можливо, я б вічно так і жила в невіданні, немов домашня тварина. Гадаю… — Слова застрягали в мене у горлі. Я похитала головою, немов хотіла позбавитися думок, які там залишилися. Утім, вимовила-таки ці слова:
— Гадаю, я була самотня і втратила надію. І, можливо, закохалася в першого, хто виявив найменшу доброту й захистив мене. Гадаю, він знав це — може, не навмисно, але він хотів бути такою людиною для когось. І, може, це працювало для тієї, ким я була раніше. Проте це може не спрацювати для тієї, ким я є зараз.
Ось так.
Слова, сповнені ненависті, і егоїзму, і невдячності. За все, що Темлін зробив…
Його ім’я відгукнулося в мені дзвоном. Ще вчора вдень я була там. Ні… ні, я не стану про це думати. Поки що не буду.
Різенд сказав:
— Це п’ять. Схоже, я буду винен тобі дві думки. — Він озирнувся. — Пізніше.
Двоє крилатих чоловіків стояли у дверях.
І усміхалися.
Розділ 16
Різ неквапливо попрямував до двох чоловіків, які стояли у дверях, що вели до обідньої зали, даючи мені вибір: залишитися чи приєднатися.
Одне моє слово, як він обіцяв, — і ми підемо звідси.
Вони обидва були високі, їхні крила щільно прилягали до кремезних м’язистих тіл, укритих панциром; темна шкіра нагадувала мені потерту луску якогось плазуна. За спинами висіли однакові довгі мечі — клинки були прекрасні у своїй простоті. Напевно, мені не варто було так перейматися з приводу того, у що вбратися для цієї зустрічі.
Другий чоловік був трохи більший, його обличчя ховалося в тіні. Він усміхнувся і сказав:
— Ну ж бо, Фейро. Ми не кусаємося. Якщо, звісно, ти не попросиш.
У мені спалахнув подив, і я попрямувала до них.
Різ повільно засунув руки в кишені.
— Як мені відомо, Кассіане, ніхто ще не пристав на твою пропозицію.
Другий чоловік форкнув, проте, коли вони нарешті повернулися до обідньої зали, у якій їхня шкіра засяяла в золотавих променях світла, мені стало по-справжньому цікаво, чому це Різенд сказав, що ніхто не скористався пропозицією. Адже мати Різенда теж була іллірійкою, тож і його люди були благословенні мати винятково привабливу зовнішність.
Як і їх Вищий Лорд, воїни були чорняві й смагляві. Оце й уся схожість, яку я завважила між ними. Очі в них були, на відміну від очей Різа, не фіалкові, а карі. Коли я підійшла ближче до них, вони подивилися на нас.
Кассіан зміряв Різа поглядом з ніг до голови. Його волосся, що сягало плечей, розвівав вітер.
— У тебе сьогодні, братику, прекрасний вигляд. Навіть бідну Фейру змусив вбратися елегантно. — Він підморгнув мені. У його рисах було щось нестримне, немов він був витканий із вітру, землі й полум’я, тож у цьому цивілізованому вбранні йому було геть незручно.
Чоловік, що був із Кассіаном, вирізнявся класичною вродою. Навіть промені світла, здавалося, ніяковіли від витонченості рис його обличчя. Воно було прекрасне, але на ньому не можна було прочитати жодної емоції. Саме його треба було остерігатися. Як мені уявлялося, він міг з’явитися несподівано, виникнути нізвідки, із самої темряви, з ножем. І справді, мисливський ніж з обсидіановим руків’ям з вирізаними на ньому невідомими мені срібними рунами лежав у нього на стегні в піхвах.
— Це Азріель — мій головний шпигун, — сказав Різ.